Ольга Кобилянська - Людина

– Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоч і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?

– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам імпонує? – спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.

– О, мені! – кликнув, зарум’янівшись, теж насмішливо.

– Я так думала, – і знов усміхнулась.

– Чому б мала мені імпонувати?

– Знати те – се ваша річ.

– Так я сього не знаю, – відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він взагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.

– Читаєте радо? – спитала його опісля.

– Радо.

– Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

– А ви, пані, не читаєте?

– Тепер ні. Не можу.

Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

– Так мені лучче, – відізвалась стиха.

– То лиш час забирає, – обізвався, – а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати…

Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний ліс, і остро виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.

Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову [32] Кордикова – тонка, подібна до шовкової. хустку під бородою і пробувала її тісніше зв’язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана, освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед немов скажені.

– Бестія, – муркотів крізь зуби.

– Я тому винна, – промовила.

– Ні, – відповів нетерпеливо. – Се лучається нині вже третій раз. Однак я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? – додав опісля м’яким голосом. – Я був би прецінь не допустив, щоби ви упали!

Вона не відповідала нічого.

– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усміхом.

– Як? – і він нахилився трохи вперед.

– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.

– А чому рідко виїжджаєте? – спитав він.

– Коні усе в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!

– Сього вам і не треба чинити, – сказав з відтінком гордості і ввічливості. – Тих драбів он тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кожним разом дістати, наколи лише захочете.

– Дякую, одначе без вас я не поїду, – сказала вона м’яким голосом.

Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знов нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:

– Я і не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійно лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.

Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:

– Хочу…

Дальша їзда відбулась супокійно, і лівий ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоби вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоч лише за орудками, однак тоді бувала вона завсіди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчуває її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб її завезти аж перед дім, відповіла живо:

– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – і подала йому руку на прощання, причім уникала його погляду. – Далі хотіла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не їздили так напрасно [33] Напрасно – рвучко, швидко. кіньми, не довіряли дуже власній силі. Ви надто відважні…

Він схилився і поцілував руку, що спочивала ще в його руці.

– Добре! Смію, однак, за чотири дні по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опісля того він обернув візок і від’їхав. Ще раз оглянувся на неї й поздоровив її. Вона стояла, випроставшись, з холодним усміхом на устах, немов на чатах, і дивилася на нього. Опісля з’явилось теє неприязне «щось» у неї між очима, і здалось, що її горда постать западається в себе… З похиленою головою і з посоловілим поглядом вертала вона додому. Ледве що замічала поздоровлення деяких знакомих газдів…