Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Але одного разу я, бажаючи краще роздивитися на заході сонця внутрішнє убрання собору, на якусь мить забувся, сповнений захоплення, яке вселяла в душу ця натхненна і химерна архітектура. Пригнічений «похмурою величчю християнських церков» (Монтень), я повільно ходив собором і не помітив, як смеркло: двері замкнули. Я намагався знайти вихід; я кликав usher [34], грюкав у gates [35], але ніхто не почув цього ґвалту, що розтікся і розтанув у тиші; довелося змиритися з думкою, що доведеться ночувати в товаристві небіжчиків.

Дещо вагаючись з вибором місця для сну, я зупинився поряд з мавзолеєм лорда Чатема, під амвоном двоповерхової каплиці Лицарів і Генріха VII. Поблизу цих сходів і заґратованих прибудов, навпроти мармурової смерті з косою, в стінній ніші стояв саркофаг; саме його я обрав собі за оселю. Складки савана, теж мармурового, накрили мене: за прикладом Карла V я заздалегідь готувався до власного поховання.

Ложе моє було якнайкраще пристосоване для того, щоб сприйняти світ у його правдивому світлі. Яке скопище великих людей скніє під цими склепіннями! Що від них залишилося? Жаль так само суєтний, як і радощі; бідолашна Джейн Грей нічим не відрізняється від щасливої Елікс Солсбері; хіба що скелет її, позбавлений голови, не такий жахливий; страта, віднявши те, що було раніше її красою, поліпшила вигляд кістяка. Король, який виграв битву під Кресі, вже не влаштує в цій траурній залі рицарських турнірів, а Генріх VIII не відновить ігор, що затівалися в таборі під Дра д’Ор. Бекон, Ньютон, Мільтон зариті так само глибоко, пішли так само безповоротно, як і їх менш знамениті сучасники. А я, вигнанець, зубожілий мандрівець, що вештається по світу, чи погодився б я не бути підпанком, покинутим і нещасним, заради того, щоб стати одним з цих уславлених, могутніх, пересичених насолодами небіжчиків? О! хіба в цьому річ! Якщо з нашого берега ми погано розрізняємо речі божественні, тож не дивуймося: час – та завіса, що ховає від нас Господа, як повіки бережуть нашу зіницю від світла.

Скорчившись під своїм мармуровим покривалом, я поступово перейшов від загальних міркувань до вражень свіжіших. Тривога моя була не без приємності і нагадувала те відчуття, яке я спізнав узимку в Комбурзі, наслухаючи у своїй вежі завивання вітру: подув вітру і пітьма – подібні.

Потроху звикнувши до темряви, я зміг розгледіти надгробки. Я дивився на виступи гробниці Святого Діонісія Англійського, звідки у вигляді готичних консолей спускалися, здавалося, минулі події і роки: споруда в цілому нагадувала викарбуваний із цілої брили пам’ятник закам’янілим сторіччям.

Баштовий годинник вибив десяту, відтак одинадцяту годину; молоточок, який піднімався і знову вдаряв по дзвону, був єдиною, крім мене, живою істотою у цих стінах. З вулиці зрідка чути було шум проїжджаючої карети, крик watchman [36]і більше нічого; мені здавалося, ніби ці далекі голоси землі долинають з іншого світу. Туман з Темзи і вугільний пил просочилися до собору, здавалося, від того сутінки згущувалися.

Нарешті в тому кутку, де пітьма була менш густою, почало світлішати; я пильно придивлявся, як світло стає все яскравішим; звідки воно виходило: бува, не від синів Едуарда IV, яких убив їхній дядько?

говорить великий англійський трагік, -

Господь не дозволив цим сумним і чарівним душам явитися мені; замість них виникла легка примара діви, що ледве досягла підліткового віку; вона несла свічку, прикриваючи її згорнутим трубочкою аркушем паперу: то була маленька дзвонарка. Я почув звук поцілунку, і дзвін провістив світанок. Дзвонарка страшенно злякалася, коли я вийшов у двері слідом за нею. Я повідав їй свою пригоду; вона сказала, що приходила замінити батька, що занедужав; про поцілунок ми не говорили.

Я потішив Енгана розповіддю про мою пригоду, і ми вирішили зачинитися у Вестмінстерському абатстві удвох, проте лиха година привела нас до царства мертвих менш поетичним чином.

Засоби мої вичерпувалися: Бейлі та Дебофф, заручившись векселем, належним до сплати в тому разі, якщо книгу не буде продано, наважилися розпочати друк «Досвіду»; на цьому їхня великодушність вичерпувалася, що цілком зрозуміло; їхня відвага і без того здається разючою. Переклади скінчилися; для Пельтьє, цього марнотратця життя, довгі турботи ставали тягарем. Він залюбки віддав би мені те, що мав, якби ще з більшою радістю не прогуляв ці гроші сам; але бігати у шуканні роботи для ближнього, творити добру справу, що потребує терпіння, було понад його сили. Казна Енгана також вичерпалася; у нас залишалося всього шістдесят франків на двох. Ми тепер менше їли, як на кораблі, коли плавання затягується. Ми витрачали на обід уже не шилінг, як завше, а пів-шилінга. Вранці за чаєм ми з’їдали тепер удвічі менше хліба, а від масла відмовилися зовсім. Цей вимушений піст виснажував мого приятеля. Щось йому завернуло в голові; здавалося, він уважно до чогось прислухається; коли ж до нього зверталися, він замість відповісти вибухав сміхом або сльозами. Енган вірив у магнетизм і схибнувся на Сведенборговій нісенітниці. Ранком він говорив мені, ніби вночі чув шум; він дратувався, якщо я не вірив його фантазіям. Я уболівав за нього, і це притлумлювало мої власні страждання.