Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

За стінами Люксембурзького палацу гомонів народ, а всередині панувала тиша. Тиша ця була ще помітніша в темній галереї, що вела у володіння пана де Семонвіля. Моя поява збентежила присутніх там перів (їх було десь двадцять п’ять – тридцять): я завадив цим ніжним душам тремтіти від жаху і впадати у відчай. Аж ось я нарешті побачив пана де Мортемара. Я сказав йому, що, виконуючи волю короля, готовий обговорити з ним свої плани. У відповідь він, як я вже говорив, розповів мені про намуляну під час повернення із Сен-Клу п’яту і покинув мене. Він повідомив нам зміст ордонансів, який члени палати депутатів уже знали від пана де Сюссі. Пан де Брой заявив, що тільки-но об’їхав Париж, що ми сидимо на вулкані, що буржуа більше не в змозі стримувати робітників і що на першу ж згадку про Карла X нам усім переріжуть горло, а Люксембурзький палац зруйнують, як раніше зруйнували Бастилію. «Правда! Правда!» – глухо шепотіли обережні пери, похитуючи головами. Пан де Караман, піднесений до герцогської достойності, вочевидь, за те, що служив лакеєм у пана фон Меттерніха, палко переконував нас, що погодитися з новими ордонансами неможливо. «Чому ж, добродію?» – запитав я його, і це холоднокровне питання погасило його запал.

З’явилися п’ятеро посланців від палати депутатів. Пан генерал Себастіані почав своєю улюбленою фразою: «Панове, справа дуже серйозна!» Потім він уславив велику скромність пана герцога де Мортемара, розповів про небезпеки, що загрожують Парижу, промовив кілька приємних слів на адресу герцога Орлеанського і прийшов до висновку, що схвалити ордонанси неможливо. Протилежної думки були тільки я та пан Ід де Невіль. Я взяв слово: «Пан герцог де Брой сказав нам, панове, що він пройшов паризькими вулицями і зустрів усюди лише ворожість; я теж побував на вулицях, три тисячі юнаків принесли мене на руках до воріт цього палацу; ви могли чути їхні вигуки: хіба ці молоді люди, що виявили таку шану одному з ваших побратимів, вимагають вашої крові? Вони гукали: «Хай живе Хартія!» – я відповідав: «Хай живе король!» – і вони спокійно вислухували мене, а потім доставили до вас живим і здоровим. Чому ж ви так боїтеся громадської думки? Що до мене, то я стверджую: ніщо ще не втрачено, і ми можемо схвалити ордонанси». Питання не в тому, загрожує нам небезпека чи ні, питання в тому, щоб не порушити присягу, що її ми дали королю, якому ми зобов’язані нашими званнями, а дехто з нас – і становищем. Скасувавши ордонанси і призначивши нових міністрів, Його Величність зробив усе, що велів йому обов’язок; виконаймо ж свій обов’язок і ми. Як? вперше в нашому житті настав день, коли ми зобов’язані кинутися в бій, а ми ухилимося від битви? Покажемо Франції взірець чесності і порядності; не дамо їй упасти жертвою анархічних підступів, які позбавлять її спокою, дійсних вигод і свободи; кращий спосіб перемогти небезпеку – поглянути їй у лице».

Відповіддю мені було мовчання; пери поквапилися перервати засідання. Їх вабило порушення присяги; кожен, охоплений нездоланним страхом, піклувався про своє ганебне життя, неначе час не повинен був назавтра зірвати з нас наші старі шкури, за які жоден лихвар, що знає свою справу, не дав би й обола.

Поступово стало зрозуміло, що боротьба йде між трьома партіями. Захисники старовинної монархії були сильніші за інших у юридичному відношенні, вони спиралися на всіх, кому дорогий порядок; проте в моральному відношенні їхня позиція була найуразливіша: вони вагалися, вони не наважувалися висловитися: з вивертів придворних було видно, що вони готові погодитися навіть на узурпацію, тільки б не дати перемогти республіці.

Що до республіканців, то їхня відозва говорила: «Франція вільна. До того часу, поки французи не висловлять свою волю за допомогою нових виборів, тимчасовий уряд збереже за собою лише дорадчий голос. Геть королів! Ось наші вимоги: Виконавча влада в руках тимчасового президента. Прямі або багатоступінчасті вибори депутатів всіма громадянами. Свобода віросповідання».

Вимоги ці ввібрали в себе все справедливе, що було в республіканських переконаннях; нові збори депутатів покликані були вирішити, чи слід виконувати наказ: «Геть королів!»; кожен обґрунтував би свою думку, і, хоч який би уряд обрав цей конгрес усієї нації, він був би законним.