Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Так гордовито помчав од мене Діомед з Ратуші, а втім, людина відважна і недурна. Я знав легковірних людей, що сприймали серйозно всі героїчні легенди 1830 року: вони червоніли від переказування цієї сцени, бо вона руйнувала дещицю їхніх ілюзій. Я й сам згоряв від сорому, виявляючи комічний бік найбільших революцій і простодушність народу, який так легко давався на обман.

Пан Луї Блан у першому томі своєї чудової «Історії десяти років», опублікованої уже після того, як я закінчив наведений вище епізод, підтверджує мою розповідь: «Людина середнього зросту, з енергійним обличчям, одягнена в генеральський мундир, перетинала Ринок Невинноубієнних у супроводі багатьох озброєних людей. Свій мундир, куплений у лахмітника, ця людина отримала від пана Еваріста Дюмулена, редактора «Констітюсйонель», а еполети – від актора Перлі, вхожого за куліси Комічної опери. «Що це за генерал?» – запитували з усіх боків. «Це генерал Дюбур», – відповідав почет вершника, і народ, ніколи раніше не чувши цього імені, гукав: «Хай живе генерал Дюбур!» [88]

За декілька кроків на мене чекало інше видовище: перед колонадою Лувру було вирито могилу, в неї опускали тіла вбитих, а священик у стихарі і єпитрахилі молився за упокій їхніх душ. Я зняв капелюха й осінив себе хресним знаменням. Натовп з мовчазною пошаною спостерігав за церемонією, зобов’язаною своєю величчю виключно релігії. Спогади і думки налинули на мене з такою силою, що я закляк, не маючи сил рушити з місця. Раптом я відчув, що натовп напирає на мене; пролунав вигук: «Хай живе захисник свободи друку!» Мене виказала сивина. Якісь молоді люди ураз підняли мене в повітря і загукали: «Куди ви йдете? ми вас донесемо!» Я не знав, що відповісти; я дякував, я відбивався, я благав опустити мене на землю. До початку зборів у палаті перів ще залишався час. Юнаки продовжували гукати: «Куди ви йдете? куди ви йдете?» Я сказав навмання: «Та хоч би й у Пале-Руаяль», і вони одразу понесли мене туди, вигукуючи: «Хай живе Хартія! Хай живе свобода друку! Хай живе Шатобріан!» У Фонтанному дворі ми зустріли книгаря пана Барба; він почув вигуки і вийшов з дому, щоб обійняти мене.

Ми прибули в Пале-Руаяль; мене увіпхнули в кафе на дерев’яній галереї. Я вмирав від жари. Я благав відпустити мою славну персону на волю; та ба: молодь не бажала розлучатися зі мною. У натовпі виділявся чоловік у куртці із закасаними рукавами, із забрудненими руками, похмурим обличчям і палаючими очима, які мені не раз доводилося бачити на початку революції: він весь час намагався пробитися до мене ближче, а молодь відштовхувала його. Я так і не дізнався, як його звали і що йому було від мене потрібно.

Нарешті я мусив признатися, що мене чекають у палаті перів. Ми вийшли з кафе; натовп знову загомонів. У дворі Лувру голоси розділилися; одні гукали: «У Тюїльрі! У Тюїльрі!», інші: «Хай живе перший консул!», бажаючи, здається, призначити мене наступником Бонапарта-республіканця. Іасент, який супроводжував мене, отримував свою частку рукостискань та обіймів. Ми перетнули міст Мистецтв і пішли вулицею Сени. Цікаві вибігали на вулицю, щоб подивитися на нас, припадали до вікон. Мені всі ці почесті були не на радість: від надмірного завзяття моїх носіїв у мене страшенно боліли руки. Раптом один з молодих людей, що підтримували мене ззаду, просунув голову між моїх ніг і посадив мене до себе на плечі. Відповіддю були нові вигуки; молодь кричала глядачам, що товпилися на вулиці і висовувалися з вікон: «Капелюхи геть! Хай живе Хартія!» – а я відповідав: «Так, панове! Хай живе Хартія, але хай живе також і король!» Цих моїх слів не повторювали, але й не заперечували проти них! І все-таки ми програли! Все ще могло уладнатися, але для цього з народом повинні були б говорити лише люди популярні: під час революцій ім’я означає більше, ніж ціла армія.

Я так наполегливо просив моїх юних друзів про милосердя, що вони врешті опустили мене на землю. На вулиці Сени один торговець меблями, сусід мого видавця пана Ленормана, запропонував молоді крісло, щоб далі нести мене в ньому, але я відмовився і з почесним ескортом прибув до воріт Люксембурзького палацу. Там мої великодушні супровідники розлучились зі мною і пішли, вигукуючи, як і раніше: «Хай живе Хартія! Хай живе Шатобріан!» – Я був зворушений почуттями цих великодушних юнаків: я гукав їм: «Хай живе король!» – і був такий же спокійний, неначе в себе вдома; вони знали мої переконання і самі доставили мене в палату перів, де, як їм було відомо, я мав намір виступити на захист свого короля, а тим часом справа відбувалася 30 липня, і за спиною у нас залишилася могила, де ховали громадян, убитих кулями Карла X!