Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Спеціальним декретом Бонапарт відроджує національну гвардію королівства, сама назва якої раніше позбавляла його спокою. Він розуміє, що мусить знову винищити деспотизм і демагогію, які ворогували в епоху Імперії: плодом цього союзу повинна стати гордопишна свобода на Травневому полі – в червоному ковпаку й тюрбані, з шаблею мамелюка за поясом і революційною сокирою в руці, свобода, оточена багатотисячними натовпами привидів – тінями тих страдників, котрі загинули на ешафотах, під пекучим сонцем Іспанії чи в засніжених російських степах. Прагнучи перемоги, мамелюки стають якобінцями; здобувши її, якобінці перетворюються на мамелюків: на випадок небезпеки згодиться Спарта, на випадок тріумфу – Константинополь.

Бонапарт охоче забрав би всю владу собі одному, але це було неможливо; знайшлися люди, готові заперечити його першість: по-перше, чесні республіканці, що звільнилися від пут деспотизму і законів монархії і хочуть зберегти незалежність, якої, можливо, взагалі не існує в природі; по-друге, скажені монтаньяри, що були за Імперії всього лише шпигунами на платні у деспота, а нині зважилися нарешті повернути собі ті безмежні права, якими п’ятнадцять років тому поступилися своєму хазяїну.

Проте ні республіканці, ні революціонери, ні прислужники Бонапарта не мали достатньо сили, щоб правити самостійно, перемігши всіх суперників. Зовні їм загрожувала навала, за межами Франції – громадська думка; вони зрозуміли, що, не об’єднавши зусиль, неодмінно програють; перед лицем небезпеки вони на якийсь час забули свої чвари: одні покликали на підмогу свої теорії та химери, інші – свої звірства та пороки. Всі учасники цієї змови мали таємний намір; усі сподівалися на вигоду, коли події увійдуть у нормальне русло, всі намагалися заздалегідь забезпечити своє верховенство після перемоги. У цій жахливій сутичці три колосальні гравці: свобода, анархія, деспотизм – по черзі тримали банк, шахраюючи і прагнучи виграти партію, безнадійну для всіх трьох.

Занепокоєні цією думкою, вони не звертали уваги на небагатьох заблуканих овець, що покладали надію на революційні заходи: тим часом у передмістях появилися федерати, у Бретані, Анжу, Ліонне та Бургундії вони давали суворі клятви; тут і там чувся спів «Марсельєзи» і «Карманьйоли»; у Парижі діяв клуб, що мав зв’язок з клубами провінційними; говорили про відродження «Газети патріотів». У кого, проте, могли викликати довіру воскреслі тіні 1793 року? Хіба невідомо було, що розуміють вони під свободою, рівністю і правами людини? Хіба з того часу, коли вони коїли свої жахливі справи, вони стали моральнішими, розумнішими, правдивішими? Хіба з того, що вони заплямували себе всіма можливими пороками, випливало, що вони здатні дати світові всі можливі чесноти? Злочину зректися важче, ніж трону; чоло, увінчане колись огидною короною, довіку зберігає її незатертий слід.

Думка розжалувати геніального честолюбця з імператорів у генералісимуси чи президенти республіки була чистісінькою химерою: у червоних ковпаках, що прикрашали його бюсти під час Ста днів, Бонапарт, очевидно, бачив лише прообраз монаршого вінця, він забув, що мандруючим по світу атлетам не дано двічі перемагати на одній і тій самій арені.

Проте непоправні ліберали сподівалися на успіх: люди, схильні захоплюватися, на кшталт Бенжамена Констана, люди дурні, на кшталт пана Сімонда-Сисмонді, збиралися віддати портфель міністра внутрішніх справ принцу де Каніно, портфель військового міністра генералу графу Карно, портфель міністра юстиції графу Мерлену. Вочевидь розбитий, Бонапарт не опирався демократичному руху, який, врешті-решт, поставляв рекрутів у його армію. Він дозволяв нападати на себе в памфлетах, карикатури повторювали йому: «Острів Ельба», як колись папуги кричали Людовіку XI: «Перонна». Обходячись запанібрата з утікачем, що врятувався з в’язниці, йому говорили про свободу і рівність; він із засмученим виглядом вислуховував ці рації. І раптом, розірвавши кайдани, які, як здавалося всім довкола, сковували його, він власною владою утверджує конституцію – не плебейську, але аристократичну конституцію, що іменується Додатковим актом.

Завдяки цьому спритному трюку він підставляє на місце жаданої республіки старе імперське правління, трохи підновивши його феодальний порядок. Додатковий акт сварить Бонапарта з республіканцями і викликає незадоволення у представників усіх інших партій. У Парижі панує розпуста, у провінціях анархія; військова і цивільна влади ворогують; тут юрба загрожує спалити замки і зарізати священиків, там піднімає білий прапор і вигукує: «Хай живе король!» Під цим натиском Бонапарт відступає; він позбавляє своїх надзвичайних комісарів права призначати мерів для комун і передає це право народу. Наляканий кількістю супротивників Додаткового акта, він складає з себе повноваження диктатора і, згідно з цим самим актом, ще, втім, не затвердженим нацією, скликає палату представників. Він ходить по вістрю ножа і, ледве уникнувши однієї небезпеки, стикається з іншою: яким чином йому, монархові на годину, заснувати спадкове перство, що його заперечує дух рівності? Як управитися з двома палатами? Чи будуть вони безмовно підкорятись йому? Як пов’язати їхню діяльність із задуманими зборами на Травневому полі, які тепер уже не мають сенсу, бо Додатковий акт набув чинності раніше за будь-яке голосування? А раптом тридцять тисяч вибірників, запрошених на Травневе поле, визнають, що можуть заступати всю націю?