Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

Третій рік мого перебування в колежі ознаменувався заміжжям двох моїх старших сестер: Марі Анна вийшла за графа де Маріньї, а Бенінь – за графа де Кебріака. Вони переселилися до своїх чоловіків у Фужер: призвістка близької розлуки, що чекала на всіх членів нашої родини. Мої сестри вінчалися в Комбурзькій каплиці одного й того самого дня і години перед одним і тим самим вівтарем. Вони плакали, матуся теж плакала; мене здивувала ця скорбота: сьогодні я її розумію. Будучи при хрещенні чи одруженні, я ніколи не можу стримати гіркої посмішки і не відчути стиснення в грудях. Найбільше нещастя після нашої власної появи на світ – це дати життя іншій людській істоті.

Цього ж року зміни сталися не лише в моїй родині, а й у моїй душі. До рук мені випадково потрапили дві абсолютно різні книги: повний Горацій і «Брехливі сповіді». Переворот, зроблений у моїх думках двома цими книгами, важко уявити: навколо мене виріс дивний світ. З одного боку, я провидів таємниці, незбагненні для моїх літ, існування, відмінне від мого, радощі, не схожі на дитячі забави, загадкову чарівність, яка відзначає представниць тієї статі, що раніше вичерпувалась для мене матір’ю і сестрами; з другого боку, примари, подзенькуючи кайданами і вивергаючи полум’я, погрожували мені вічними муками за один-єдиний прихований гріх. Я втратив сон; уночі мені здавалося, ніби крізь завіски до мене тягнуться то білі, то чорні руки: я утовкмачив собі в голову, що темні руки прокляті Господом, і ця думка посилила мій страх перед тінями пекла. Марно шукав я на небесах і на землі розгадку цієї подвійної таємниці. Страждаючи тілом і духом, я боровся з бурями передчасної пристрасті і жахами марновірств зброєю моєї невинності.

Ось тоді мене й обпалили іскорки того вогню, разом з яким передається життя. Я аналізував четверту книгу «Енеїди» і читав «Телемака»: несподівано я відкрив у Дідоні та Євхаріс красу, що зачарувала мене; я пізнав гармонію цих чудових віршів і цієї стародавньої прози. Якось я почав перекладати з листа «Aeneadum genitrix, hominum divûmque voluptas» [7]Лукреція з такою жвавістю, що пан Его відібрав у мене поему й наказав повернутися до вивчення грецьких коренів. Я украв томик Тібулла; коли я дійшов до Quam juvat immites ventos audire cubantem [8], мені здалося, що в цих сповнених меланхолійної сластолюбності рядках розкриті глибини моєї власної душі. Я не розлучався з томами Массійона, де були проповіді про грішницю і про блудного сина. Мені дозволяли їх перегортати, бо нікому й на думку не спало, що саме я в них вишукував. Я крав недогарки свічок у каплиці, щоб читати вночі ці спокусливі описи душевного сум’яття. Я засинав, бурмочучи недоладні фрази, в які намагався вкласти ніжність, гармонію і витонченість письменника, який найкраще відтворив у прозі благозвучність расінівського вірша.

Якщо згодом мені вдалося досить правдиво зобразити муку серця, що крається любов’ю і каяттям, то лише завдяки випадку, який разом віддав мене у владу двох ворогуючих сил. Спустошення, які зробила в моїй уяві одна книга, врівноважив страх, якого завдала мені інша, а страх притлумили спокусливі думки, породжені відвертими картинами.

Про нещастя кажуть: біда ніколи сама не приходить; те саме можна сказати і про пристрасті: вони приходять разом, як музи або фурії. Разом зі схильністю, яка починала мене мучити, в мені народилася честь – захоплення душі, що береже серце від зіпсуття серед загальної розбещеності, свого роду воскрешальне начало, що супроводить начало спопеляюче, як невичерпне джерело чудес, яких любов вимагає від юності, і жертв, до яких вона зобов’язує.

За гарної погоди вихованці колежу робили щочетверга і щонеділі довгі прогулянки. Ми часто піднімалися на вершину гори Мон-Доль, де лежать галло-римські руїни: з висоти цього самотнього пагорба перед очима відкривається море і болота, де вночі пурхають блукальні вогні, чиє чаклунське світло горить сьогодні в наших лампах. Іншим кінцевим пунктом прогулянок були луки, що оточували семінарію едистів – конгрегації, заснованої Едом, братом історика Мезере.

Одного травневого дня абат Его, черговий класний наставник, повів нас у цю семінарію: нам дозволялося пустувати скільки-завгодно, але суворо-пресуворо заборонялося лазити по деревах. Залишивши нас на зарослій травою дорозі, викладач пішов, щоб заглибитися в читання требника.