Франсуа Рене де Шатобріан - Замогильні записки

У XII сторіччі там, де нині стоять міста Фужер, Ренн, Бешрель, Дінан, Сен-Мало і Доль, ріс Брешеліанський ліс. Там франки билися з мешканцями Доммонеї. Вас розповідає, що там жила дика людина, било Берантонське джерело і зберігалася золота чаша. Історичний документ XV сторіччя «Звичаї та обичаї Бресильєнського лісу» підтверджує свідчення, що міститься в «Романі про Ру»: ліс цей, говорять «Звичаї та обичаї», великий і просторий, «є там чотири замки, сила-силенна мальовничих ставків, чудові мисливські угіддя, де не водяться ні отруйні гади, ані мошкара, дві сотні високих дерев і стільки ж джерел, серед яких джерело Белантон, поблизу якого здійснив свої перші подвиги лицар Понтюс».

Край цей і дотепер зберіг свій первозданний вигляд: порізаний лісистими ярами, він здалеку здається густою дібровою і нагадує Англію: раніше тут жили феї, а я, як ви побачите, зустрів тут свою сильфіду. Вузькими видолинками течуть маленькі річечки. На їхніх диких берегах ростуть дерева, що пускають загострені молоді пагони. Уздовж моря стоять маяки, дозорчі вежі, дольмени, романські споруди, руїни середньовічних замків, дзвіниці епохи Відродження: біля підніжжя всіх цих споруд хлюпочуть морські хвилі. Пліній говорить про Бретань: півострів, що дивиться в океан.

Між морем і суходолом розлягаються пелагічні рівнини, хистка межа двох стихій: польовий жайворонок літає тут поряд із жайворонком морським; плуг борознить землю, а за два кроки від нього човен борознить воду. Мореплавець запозичує слова у пастуха, пастух висловлюється мовою мореплавця: матрос говорить про баранці хвиль, пастир – про хвилі овечої вовни. Різнобарвні піщані обмілини, усіяні мушлями, фукуси, торочки сріблястої піни тягнуться уздовж золотистої або зеленої крайки пшеничних полів. Не пам’ятаю, на якому з островів Середземного моря я бачив барельєф із зображенням нереїд, що прикрашають гірляндами поділ плаття Церери.

Але найчудовіше у Бретані – це місяць, що сходить над землею, а вдосвіта занурюється в море.

Волею Бога місяць – володар безодні; як і сонце, він іноді ховається за хмарами, випускає пару, випромінює промені й наділяє предмети тінню, але, на відміну від сонця, він покидає землю не сам; його супроводжує почет зірок. У моїх рідних краях, йдучи з небосхилу, він усе глибше поринає в мовчання, передаючи його морю; незабаром він наполовину ховається за обрієм, западає в сон, хилить голову і зникає в м’якій перині хвиль. Світила з королівського почту, перш ніж піти у воду слідом за своїм повелителем, зупиняються, на мить затримуючись на гребені хвиль. Місяць заходить лише після того, як морський вітерець розвіє відображення сузір’їв у дзеркальному плесі, – так гасять смолоскипи після урочистої церемонії.

‹Перший приїзд Шатобріана до Комбурґа›

Переглянуто в червні 1846 року

У Долі я не був чужаком; мій батько як нащадок і представник роду Ґійома де Шатобріана, пана де Бофора, котрий пожертвував у 1529 році собору першу лаву для духівництва, був тамтешнім каноніком. Єпископом Дольським був пан де Ерсе, друг нашої родини, якого, незважаючи на досить помірковані політичні погляди, розстріляли разом з його братом, абатом де Ерсе, на кіберонському Полі мучеників; обидва стояли навколішки, тримаючи в руках розп’яття. Після прибуття до колежу я був відданий на піклування пана абата Лепренса, викладача риторики і великого знавця геометрії: це була людина освічена, з приємним обличчям, що любила красні мистецтва і непогано малювала портрети. Він узявся навчити мене математики за підручником Безу; абат Его, наставник третього класу, почав учити мене латини; математику я вчив у себе в кімнаті, латину – в загальній залі.

Такий сич, як я, не одразу звик до клітки, що звалася колежем, і не враз навчився співміряти свій політ із дзвоном дзвіночка. На відміну від дітей із заможних родин, я не скоро знайшов собі друзів, бо кому захочеться зв’язуватися з бідняком, у якого немає навіть кишенькових грошей; не шукав я і покровителів, бо ненавиджу підлабузництво. У іграх я не прагнув верховодити, але не хотів, щоб мною попихали: я не годився ні в тирани, ані в раби; такий я і дотепер.

Одначе трапилося так, що я досить швидко здобув повагу товаришів; мав я вплив і пізніше, в полку: хоча я був усього лише молодшим лейтенантом, старші офіцери вечорами приходили до мене, їм більше подобалося збиратись у мене, ніж у кафе. Не знаю, в чому тут річ, можливо, в тому, що я легко розумію думки і переймаю звички інших людей. Бігати і стрибати я любив не менше, ніж читати і писати. Мені до цього дня дає однакову втіху говорити про речі найбуденніші й міркувати про матерії щонайвищі. Я не надто ціную розум, він мені майже неприємний, хоча мене не назвеш дурнем. Мене не відвертає жоден порок, окрім знущання і самовтіхи, які мені важко не зневажати; мені завжди здається, що інші в чомусь вищі за мене, і коли я випадково почуваю свою вищість, то незмінно відчуваю незручність.