Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

У парку навколо стрибали й витанцьовували безліч блудних вогників, але то були не блудні вогники, а челядь з ліхтарями, що вишукувала погублені під час швидкої втечі капелюхи, перуки, каптурці для кісок, шпаги, черевички, шалі. Я пішов геть звідти. Посеред великого мосту перед нашим містом я зупинився і ще раз озирнувся на парк: залитий магічним сяйвом місяця, він скидався на казковий сад, у якому почали веселу гру жваві ельфи. Враз я почув унизу тоненький жалібний звук, немов заплакало немовля. Я вже подумав, що натрапив на сліди чийогось злочину, перехилився через поруччя й побачив у яскравому місячному світлі кошеня, що відчайдушно борсалось у воді, чіпляючись за стовп. Мабуть, хтось тут хотів утопити котячий приплід, і одне кошеня видряпалось. Ну, подумав я, хоч це й не дитина, а тільки бідолашна тварина, та коли вона просить у тебе допомоги, то треба її врятувати.

– О чулий Юсте! – засміявся Крейслер. – То де ж твій Тельгайм? [53]

– Дарма, – сказав майстер Абрагам, – дарма ти, Йоганнесе, порівнюєш мене з Юстом. Я переюстив і самого Юста. Він урятував пуделя, тварину, що її кожен залюбки тримає біля себе, сподіваючись від неї навіть приємних послуг, – скажімо, собака може принести рукавиці, кисет, люльку і таке інше, – а я врятував кота. Ти сам знаєш, цих тварин багато хто не зносить, вважає, що вони підступні, не здатні на щиру дружбу, ніколи не бувають лагідної, доброзичливої вдачі і що в них завжди лишається бодай крихта ворожості до людей. І ось я з чистої, безкорисливої людяності врятував кота!

Я переліз через поруччя, опустився, хоч це було й небезпечно, аж до води, схопив кошеня, що жалібно нявчало, витяг його нагору й запхнув до кишені. Я був стомлений, виснажений, тож, повернувшись додому, швидко роздягся й кинувся в ліжко. Та тільки-но я заснув, як мене збудило жалібне, тоненьке попискування, що начебто долинало з шафи. Виявляється, я забув про кошеня й лишив його в кишені. Я визволив бідолашного полоненого з його в’язниці, за що він до крові подряпав мені пальці. Я вже хотів був викинути нечему у вікно, але потім схаменувся, й мені стало соромно за свою дурну дріб’язковість і мстивість. Аби це хоч була людина, а то нерозумна тварина!

Одне слово, я, виявивши неабияку терплячість і дбайливість, виростив із того кошеняти великого кота. Та ще й якого! Другого такого ти не побачиш серед котячого поріддя. Він наймудріший, найвихованіший, ба навіть найдотепніший серед своїх родичів, йому ще бракує хіба тільки справжньої освіти, яку тобі, любий Йоганнесе, буде неважко йому дати. Тому я й надумав доручити в майбутньому кота Мура – саме так я його назвав – тобі, друже мій. Хоч Мур поки що, як висловлюються юристи, не homo sui juris, [54]я спитав його, чи він згоден перейти до тебе на службу. Він цілком задоволений такою перспективою.

– Ти говориш казна-що, – мовив Крейслер. – Ти говориш казна-що, майстре Абрагаме! Ти ж бо знаєш, що я не вельми полюбляю котів, мені куди миліше собаче поріддя.

– Я прошу тебе, любий Йоганнесе, – сказав майстер Абрагам, – від щирого серця прошу, візьми мого багатонадійного кота Мура і потримай його в себе хоч доти, доки я повернуся з подорожі. Тому я й приніс його з собою, він тут за дверима чекає на твою ласкаву згоду. Хоч поглянь на нього.

На цьому слові майстер Абрагам відчинив двері. За ними на солом’яній маті, згорнувшись клубочком, спав кіт, якого справді можна було назвати дивом котячої вроди. Сірі й темні смуги, що бігли вздовж спини, на потилиці поміж вухами сходились докупи, а на лобі утворювали найдоладніші ієрогліфи. Так само посмужений був і розкішний хвіст, напрочуд довгий і товстий. До того ж пишне котове хутро так блищало й мінилося в сонячному промінні, що між темним і сірим проглядали ще й вузенькі золотаві смужки.

– Муре! Муре! – покликав майстер Абрагам.

– Мур… Мур… – дуже чітко відповів кіт, потім потягся, встав, вигнув неймовірно гарною дугою спину і розплющив зелені, як весняна трава, іскристі очі, в яких світилися розум і свідомість. Принаймні так запевняв майстер Абрагам, і Крейслер теж урешті визнав, що в цьому котові було щось особливе, незвичайне, що голову він мав досить велику для того, щоб у ній могли вміститися які завгодно науки, а вуса вже й тепер, замолоду, досить довгі й сиві, щоб при нагоді здобути собі авторитет не менший, ніж у якогось там грецького мудреця.

– Ну як так можна: всюди, куди не потрапиш, відразу моститися спати! – звернувся майстер Абрагам до кота. – Коли ти не відмовишся від цієї поганої звички, то й незчуєшся, як із веселого пустуна станеш похмурим бурмилом. Ану, вмийся, Муре!