Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Юлія, з властивою їй чуйністю, зрозуміла все. Але зовні здавалось, що вона тільки схвильована, наче приємним сном, якому, проте, ми не схильні надавати великого значення в житті. Князівна ж, навпаки, була глибоко замислена. Вона ходила під руку з Юлією освітленими алеями, а тим часом придворні тамували спрагу в павільйоні.

Тієї хвилини я хотів завдати вирішального удару, але тебе не було… тебе не було, Йоганнесе! Сердитий і невдоволений, я ходив по парку, перевіряючи, чи все приготоване як слід до великого феєрверку, що ним мало закінчитись свято. І враз, глянувши на тьмяне нічне небо, я помітив далеко над Гаєрштайном рожевувату хмарку, яка завжди віщувала бурю, – та буря щоразу надходить тихо й непомітно і аж тут, над нами, виявляє всю свою страхітливу силу. Коли саме вона має початися, я за рівнем і величиною хмари вираховую, як тобі відомо, до секунди. До бурі не лишалося й години, тому я вирішив поквапитися з феєрверком. І саме. тоді я вчув, що мій Арієль почав ту фантасмагорію, яка мала все, все розв’язати: з каплички пречистої діви Марії в кінці парку долинула знайома мені мелодія. Хор співав твою «Ave marіs stella». [51]Я кинувся туди. Юлія з князівною стояли навколішки на молитовних лавках, винесених з каплички надвір. Щойно я прийшов туди, як… але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! Хай я краще промовчу про те, що тоді сталося… Ох! Надаремним виявилося те, що я вважав шедевром свого мистецтва, і мені стало відоме таке, що про нього я, дурень, і гадки не мав.

– Розповідай! – вигукнув Крейслер. – Усе, все розповідай, майстре! То що ж сталося?

– Ні, не буду, – сказав майстер Абрагам. – Тобі воно ні до чого, а в мене серце крається, коли доводиться розповідати, як духи, що я їх сам викликав, сповнили жахом мою душу. Хмара! О щаслива думка! «То хай же, – вигукнув я нестямно, – хай же все скінчиться скаженою веремією!» І я побіг до того місця, де мав відбутися феєрверк. Князь переказав мені, щоб я дав знак, коли все буде готове. Я не зводив очей з хмари, що насувалася з боку Гаєрштайна, підіймаючись усе вище й вище. Коли мені здалося, що та хмара вже досить близько, я звелів вистрілити з ракетниці. Скоро і двір, і все товариство було там. Після звичайної гри вогненних коліс, ракет, світляних куль та інших буденних речей з’явився, нарешті, вензель княгині з китайського діамантового вогню, але високо над ним ширяло й тануло в білому, як молоко, світлі ім’я Юлії. І ось час настав. Я запалив пучок ракет, і коли вони, засичавши й залускотівши, шугнули вгору, налетіла буря. Замиготіли вогненно-червоні блискавки, загуркотів грім, що луною озвався в горах і лісах. Ураган удерся в парк і на тисячу голосів заскиглив між густими кущами. Повз мене пробігав сурмач. Я вихопив у нього інструмент і весело, радісно засурмив у лад вітрові. Залпи мортир, гармат і ракетниць бадьоро котилися назустріч громам, що неухильно й невпинно наближалися до нас.

Слухаючи цю розповідь майстра Абрагама, Крейслер схопився з місця і, вимахуючи руками, почав ходити по кімнаті. Нарешті він захоплено вигукнув:

– Яка гарна, яка пречудова картина! Впізнаю по ній свого майстра Абрагама, з яким я зрісся серцем і душею!

– О, я ж добре знаю, – мовив майстер Абрагам, – що тобі якраз до вподоби усе шалене й зловісне і що чим більше в ньому того шалу, тим дужче воно тебе вабить, а все-таки забув розповісти про те, що тебе геть зачарувало б, віддало б твою душу на поталу моторошним силам країни духів. Я звелів настроїти еолову арфу, [52]що, як тобі відомо, напнута над великим басейном, і буря заграла на ній, як добрий музика. Серед реву і голосіння урагану, серед гуркоту громів страхітливо лунали акорди велетенського органа. Ті могутні звуки, дедалі частіші й частіші, скидалися на якийсь балет фурій дивовижно величного стилю, – такого навряд чи можна побачити серед полотняних театральних лаштунків! Та ба – за півгодини все скінчилося. Місяць виглянув із-за хмар. Нічний вітер щось нашіптував переляканому лісові, втішаючи його, і витирав сльози темним кущам. Зрідка ще озивалась еолова арфа, мов далекий, приглушений дзвін.

У мене був дивний настрій. Моя душа була повна тобою, Йоганнесе, мені здавалося, що ти зараз устанеш переді мною, на могилі втрачених надій та нездійснених мрій, і схилишся мені на груди. І тоді, серед нічної тиші, я нарешті збагнув, яку гру був затіяв, – я намагався силоміць розірвати вузол, що його зв’язала лиха доля, хотів скинути, мов шкаралущу, своє власне єство і, чужий самому собі, вже в зовсім іншій подобі, накинутись на себе ж. Я тремтів з крижаного жаху, і боявся я не кого-небудь, а себе самого.