Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Нарешті старий огрядний гофмаршал не витримав. Коли пекуча крапля влучила йому просто в щоку, він, охоплений люттю й розпачем, відскочив убік, але заплутався в мотузках, що належали до літальної машини і якраз тут були туго напнуті над самою землею. Голосно вигукнувши: «Сто чортів його матері!» – гофмаршал гримнув додолу. Тієї самої миті летючий паж скінчив свою роль. Товстий гофмаршал потяг його своєю стокілограмовою вагою вниз, добрий геній упав посеред почту, і придворні, заверещавши, сипнули врізнобіч. Смолоскипи погасли, всі опинилися в непроглядній пітьмі. Це сталося майже перед самою сценою. Я не схотів зразу запалювати шнур, від якого мали вмент засвітитися всі лампи й світильники навколо сцени, а кілька хвилин почекав, щоб товариство мало час поблукати в мороці серед дерев та кущів. «Світла!.. Світла!..» – закричав князь, немов той король у «Гамлеті». «Світла!.. Світла!..» – й собі загукали невлад безліч захриплих голосів. Коли світло на сцені засвітилося, юрба, що розбіглась навколо, нагадувала розбите військо, яке на превелику силу намагається зібратись докупи. Обер-камергер виявився людиною, яка не втратила самовладання, найспритнішим тактиком своєї доби, бо завдяки його зусиллям за кілька хвилин був відновлений лад. Князь із своїм найближчим оточенням піднявся на заквітчаний поміст, споруджений посеред сцени. Тільки-но вельможне подружжя всілося, як на нього, завдяки дуже хитрому пристроєві, що його придумав той самий машиніст, посипались цілі оберемки квіток. І от лиха доля схотіла, щоб одна вогниста лілея впала князеві просто на ніс і обсипала йому ціле обличчя яскраво-червоним пилком, завдяки чому його вельможність набув надзвичайно величного вигляду, що якраз пасував до такого врочистого свята.

Крейслер так реготав, що аж стіни дрижали.

– Це вже занадто!.. Це вже занадто!.. – вигукнув він крізь сміх.

– Не регочи так, а то ще захлинешся, – сказав майстер Абрагам. – Хоч я й сам ніколи ще стільки не сміявся, як тієї ночі. Я почував себе здатним на будь-яку божевільну витівку і, мов той ельф Пек, [46]ладен був ще дужче все переколотити й заплутати, але ті стріли, які я посилав у інших, дедалі глибше вганялися в мої власні груди. Зараз я тобі все розповім! Мить, коли на князівський поміст сипався безглуздий квітковий дощ, я обрав для того, щоб зв’язати невидиму нитку, що мала пройти крізь усе свято і, мов електричний провідник, струснути серця людей, з якими я з допомогою таємничого духовного апарату, де сходилась та нитка, був, здавалося мені, в тісному взаємозв’язку. Не перебивай мені, Йоганнесе, спокійно вислухай мене. Юлія сиділа з князівною позад княгині, трохи збоку, і я не спускав її з ока. Тільки-но сурми й литаври замовкли, на коліна Юлії впав, схований серед запахущих нічних фіалок, ледь розпущений пуп’янок троянди і, мов легенький подмух нічного вітру, попливли звуки твоєї зворушливої пісні: «Mі lagnerт tacendo della mia sorte amara». [47]Юлія злякалась, та коли залунала пісня, яку я, признаюсь, для того, щоб ти потім не мав сумніву, чи її не зіпсовано, звелів грати віддалік за кущами чотирьом нашим чудовим альтовим кларнетистам, – коли залунала пісня, з уст її злетіло легеньке «ох!», вона притиснула букет до грудей, і я виразно почув, як вона сказала князівні: «Він напевне знов тут!» Князівна поривчасто обняла Юлію і вигукнула: «Ні, ні, не може цього бути!» – так голосно, що князь обернув до неї яскраво-червоне обличчя й сердито кинув їй: «Silence!» [48]Наш володар, мабуть, не збирався дуже гніватись на свою любу доню, але я хочу тут зауважити, що чудовий грим – навіть «tiranno ingrato» [49]в опері не міг би так вдало затримуватися – справді надавав йому такого вигляду, наче він був тяжко й надовго розгніваний, тож найзворушливіші діалоги, найчутливіші сцени, що мали алегорично зображати родинне щастя в княжих палатах, пропадали намарне. Це неабияк бентежило і акторів, і глядачів. Бо навіть тоді, коли князь у тих місцях, які він підкреслив у своєму примірнику червоним олівцем, цілував княгині руку чи витирав хусточкою сльози на очах, всім здавалося, що він затявся в своєму гніві, і камергери, яким належало сидіти побіч нього, перешіптувались між собою: «О господи, що таке з нашим вельможним володарем!»

Я хочу ще тільки розповісти тобі, Йоганнесе, що поки актори грали на сцені ту дурну п’єсу, я за сценою з допомогою дзеркал та інших пристроїв зображав гру духів на славу нашого ангела, чарівної Юлії, – одна за одною лунали мелодії, які ти створив у високому натхненні, бриніло навіть, то далі, то ближче, мов несміливий, моторошний поклик духів, ім’я Юлія. Але тебе не було, тебе не було, Йоганнесе! І хоч мені після закінчення вистави довелось вихваляти свого Арієля, як шекспірівський Просперо [50]вихваляв свого, хоч я й сказав, що він усе виконав надзвичайно вдало, проте моя витівка, у яку я вкладав глибокий зміст, видалась мені банальною і нецікавою.