Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Але тієї миті сталося найнесподіваніше і найзворушливіше з усієї похоронної церемонії. Три молоденькі кішечки, гарні, мов білий день, підбігли до відкритої могили й заходились притрушувати її картоплинням і листям петрушки, зібраним у льоху, а четверта, старша за них, ще й заспівала простеньку зворушливу пісню. Мелодія була мені знайома, коли я не помиляюся, текст пісні, з якої взято цю мелодію, починається словами: «Ялиночко, ялиночко!» і т. д. Це були, як шепнув мені на вухо староста Пуф, дочки небіжчика Муція, що в такий спосіб справляли поминки по батькові.

Я не міг відірвати очей від співачки, вона була чарівна, звуки її милого голосу й зворушлива жалобна пісня так заполонили мене, що я аж заплакав. Але сум, який вона мені навіяла, був особливий, бо водночас він будив у моєму серці солодку втіху.

О, як мені висловити, не злукавивши, свої почуття! Я всім своїм серцем горнувся до співачки, мені здавалося, що я ніколи не бачив молодої кішки, яка мала б таку шляхетну поставу, такий гордий погляд, була б така дивовижно вродлива.

Чотири дужих коти, не шкодуючи сили, нагребли стільки піску й землі, що вистачило засипати могилу; похорон закінчився, і ми поквапились до столу. Гарненькі Муцієві дочки хотіли піти собі, але ми їх не пустили, наполягли, щоб вони також пом’янули батька, а я виявився таким спритним, що повів до столу найвродливішу і сів поряд з нею. Якщо спершу мене засліпила її краса, зачарував її мелодійний голос, то тепер її ясний чистий розум, її щирість, ніжність почуттів, незіпсована цнотлива жіночність, що променіла з її душі, підняли мене на вершину захвату. В її устах, в її солодких словах усе набирало особливого чару, розмова з нею була милою, ніжною ідилією. Наприклад, вона тепло оповідала про молочну кашу, яку всмак їла за кілька днів до батькової смерті, а коли я сказав, що в мого господаря дуже добре готують таку кашу й щедро присмачують її маслом, вона глянула на мене своїми невинними очима голубки, що пускали зелені стріли, й запитала тоном, від якого в мене затремтіло серце:

– О пане, ви, певне… певне, теж любите молочну кашу? З маслом, – додала вона потім, ніби в полоні мрій.

Хто не знає, що вродливим квітучим семи-восьми-місячним дівчатам (десь такого віку й була, мабуть, ця красуня) ніщо так не личить, як легенька мрійливість, а часто навіть буває, що перед тією мрійливістю не можна встояти. Отож і вийшло так, що, враз запалавши коханням, я палко стиснув красуні лапку й голосно вигукнув:

– Ангелятко моє! Снідай зі мною молочною кашею, і я не проміняю свого щастя ні за які життєві блага!

Вона, мабуть, збентежилась, бо почервоніла й опустила очі, проте залишила свою лапку в моїй, і це збудило в мені найрожевіші надії. Бо я раз чув, як один літній чоловік, коли не помиляюся, адвокат, казав у мого господаря, що для молоденької дівчини дуже небезпечно залишати довго свою руку в руці чоловіка, бо він цілком справедливо може подумати, що це traditio brevi manu, [261]і ґрунтувати на цьому різні претензії, які потім важко буде відхилити. А я тепер мав велику хіть до таких претензій і вже думав заявити їх, коли саме всі підняли чарку на честь небіжчика й перебили нашу розмову.

Тим часом три менші дочки Муція своєю веселістю і грайливою наївністю викликали захват у всіх котів. Їжа й питво вже трохи притупили жаль і скорботу, у всіх піднявся настрій, ми пожвавішали, почали сміятися, жартувати, а коли прибрали зі столу, сам поважний староста Пуф запропонував потанцювати. Швидко звільнили місце, троє котів настроїли свої горлянки, і скоро осмілілі Муцієві дочки хвацько застрибали й закружляли по льоху з юнаками.

Я не відходив від красуні, запросив її до танцю, вона подала мені лапку, й ми полинули в вервечці танцюристів. Ах, її віддих овівав мені щоку, мої груди тремтіли біля її грудей, я міцно обіймав її чарівний стан. О, солодкі, райські хвилини!

Коли ми протанцювали два чи три танці, я повів красуню в куток льоху і, як вимагають правила галантності, пригостив її прохолодними напоями, які були під рукою, бо ж, власне, ми там зібралися не на бенкет. Тепер я дав волю своїм почуттям. Я раз по раз тулив лапку красуні до своїх уст і запевняв її, що був би найщасливіший із смертних, якби вона захотіла хоч трішки мене покохати.

– Нещасний, – почувся раптом чийсь голос у мене за спиною, – нещасний, що ти затіваєш? Це ж твоя дочка Міна!

Я задрижав, бо відразу впізнав голос. Це була Кицькиць! Яка дивна примха долі! Тієї хвилини, коли мені здавалося, що Кицькиць давно забута, я довідався про те, чого навіть не передчував: я закохався у власну дочку! Кицькиць була в глибокій жалобі. Я не знав, що мені й думати, тому лагідно запитав: