Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Мабуть, я зможу її вилікувати, – мовила Бенцон і швидко відчинила двері до сусідньої кімнати.

Там стояла хвора Нанні, цілком одягнена; вона підслухувала і тепер, перелякана до смерті, упала в ноги Бенцон.

Для радниці було досить кількох запитань, щоб довідатись, що княжич з допомогою старого кастеляна, якого вважали таким вірним,

(М. п. д.) що мені довелося почути! Муцій, мій відданий приятель, мій щирий брат внаслідок тяжкої рани на задній лапі передчасно помер. Ця смутна звістка вразила мене в саме серце, я аж тепер відчув, ким був для мене Муцій. Пуф сказав мені, що найближчої ночі в льоху того будинку, де мешкав мій господар і куди занесли тіло, відбудуться поминки. Я пообіцяв не тільки сам прийти в належну годину, а й подбати про їжу та питво, щоб за давнім шляхетним звичаєм справити обід. І я таки про все подбав: цілий день переносив униз свої запаси риби, курячих кісточок та городини.

Для читачів, що полюбляють всілякі подробиці, а тому бажали б дізнатися, як я роздобув питва, скажу, що в цій справі не треба було якихось особливих зусиль, бо мені допомогла одна добра служниця. Я часто зустрічав її в льоху й не раз заходив до неї в кухню, бо, здається, вона прихильно ставилась до мого роду, а насамперед до мене, тому ще ніколи не було такого, щоб при зустрічі ми приємно не погралися вдвох. Вона частувала мене різними ласощами, власне, гіршими за ті, що я мав у господаря, проте з галантності я з’їдав їх, та ще й удавав, що вони мені дуже смакують. Це дуже зворушувало серце служниці, і вона робила те, що, власне, я від неї й хотів. Одне слово, я вистрибував до неї на коліна, і вона починала чухати мені голову й за вухами так приємно, що я аж млів з насолоди й дуже звик до руки, яка «мітлою в будній день махає, а в свято палко обіймає». [255]До цієї привітної дівчини я й звернувся, коли вона брала з льоху чималий горщик молока, і найзрозумілішим для неї способом показав їй, що дуже хотів би лишити для себе те молоко.

– Хитренький Муре, – мовила дівчина, що добре знала моє ім’я, як, зрештою, всі мешканці нашого будинку і сусідніх також, – хитренький Муре, тобі напевне потрібне молоко не тільки для себе самого, ти хочеш пригостити друзів! Бери, бери, сіренький, я нагорі роздобуду собі іншого.

Сказавши так, вона поставила горщик додолу, погладила мене по спині й рушила сходами нагору. Якомога граційнішими перекидами я виявив їй свою радість і вдячність. При цій нагоді затям собі, о юний коте, що знайомство, навіть своєрідні сентиментально-задушевні стосунки з ласкавою кухаркою для юнаків нашого роду і становища приємні й корисні.

Опівночі я подався в льох. Сумне, розпачливе видовище! Тіло дорогого, улюбленого приятеля лежало посередині на катафалку, влаштованому, оскільки небіжчик завжди був скромний, просто зі жмута соломи. Всі коти вже були на місці. Не в силі вимовити жодного слова, ми мовчки потиснули один одному лапи, з гарячими слізьми на очах посідали навколо катафалка й заспівали жалобну пісню, звуки якої, краячи нам серця, грізно відлунювали під склепінням льоху. То був невтішний, жахливий плач, досі ніде не чуваний, ніяке людське горло не здатне було б його відтворити.

Після того як спів скінчився, з кола вийшов вродливий, пристойно вбраний у біле з чорним юнак, став у головах небіжчика й виголосив наведену нижче братерську промову, яку він потім передав мені начисто переписану, хоч виголошував її експромтом.

Любі братове, що зійшлися сюди в скорботі й горі!

Мужні, великодушні бурші!

Що таке кіт? Тлінна, минуща істота, як усе, народжене на землі! Коли правда те, що кажуть найславетніші лікарі й фізіологи, тобто що смерть, якій підвладні всі створіння, – це головним чином цілковите припинення дихального процесу, то наш дорогий приятель, наш чесний брат, наш відданий, мужній товариш у радощах і в горі, наш шляхетний Муцій дійсно мертвий. Дивіться, ось він лежить, благородний герой, витягнувши всі чотири лапи, на холодній соломі! Навіть легенький подих не злетить з навіки стулених уст. Склепились очі, які то сяяли зелено-золотавим полум’ям ніжного кохання, то палали нищівним гнівом! Смертельна блідість вкрила обличчя, безсило обвисли вуха, звісився хвіст! О брате Муцію, де твої веселі вистриби, де твоє завзяття, де твій добрий гумор і твоє дзвінке радісне «няв», що бадьорило всі серця, де твоя мужність, твоя твердість, твій розум і твій жарт? [256]Усе, все забрала лиха смерть, і, мабуть, ти тепер і сам добре не знаєш, чи ти жив на світі, чи ні. А ти ж був втіленням здоров’я, сили, такий стійкий до тілесних болів, наче мав жити вічно! Жодне коліщатко твого внутрішнього механізму не було ушкоджене, і ангел смерті не тому махнув своїм мечем над твоєю головою, що той механізм сам зупинився, бо вже відслужив своє. Ні! Ворожий елемент силоміць вдерся в твій організм і злочинно зруйнував те, що могло б ще довго діяти. Так, ще не раз привітно сяяли б ці очі, злітали б жарти з цих уст, лунали б радісні пісні з цих застиглих грудей, ще не раз хвилясто вигинався б цей хвіст, радісно засвідчуючи душевну міць, ще не раз ці лапи могутніми, відважними стрибками доводили б свою силу і спритність. А тепер… О, як природа дозволила знищити те, що вона з такими труднощами створила на тривалий час? Чи справді є якийсь темний дух, званий випадковістю, що з деспотичною, злочинною свавільністю зважується вриватись у ритмічні коливання, визначені вічною засадою природи, яка начебто є умовою всякого існування? О дорогий небіжчику, якби ти міг сказати про це друзям, що зібралися тут, засмучені, проте живі! Але, шановні присутні, відважні братове, дозвольте мені не вдаватися в такі глибокі міркування, а перейти до оплакування нашого дочасно втраченого приятеля Муція.