Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Кицькиць, що привело вас сюди? Чого ви в жалобі? І – о господи! – скажіть, ті дівчата – сестри Міни?

Я взнав щось дивовижне. Виявилося, що мій ненависний чорно-сіро-жовтий суперник відразу після того, як я, завдяки своїй лицарській відвазі, переміг його у смертельному двобої, розлучився з Кицькиць і, зализавши свої рани, зник невідомо куди. Тоді Муцій попросив її лапи, і вона її радо віддала йому; те, що він жодним словом не згадав про своє одруження, робило йому честь і свідчило про його делікатність. Отже, ті веселі наївні кішечки доводились Міні лише зведеними сестрами.

– О Муре, – ніжно мовила Кицькиць, розповівши мені про все це, – о Муре! Ваше чуйне серце помилилося тільки в почутті, яке його переповнює. Це любов найніжнішого батька, а не палкого коханця прокинулась у ньому, коли ви побачили нашу Міну. Нашу Міну! О, яке солодке слово! Невже, почувши його, ви можете лишитись байдужим. Муре? Невже у вашому серці згасло все почуття до тієї, яка так щиро вас кохала і – о небо! – й тепер ще кохає, бо вона була б вам вірною до смерті, якби не втрутився інший і не звів її своїм гидким мистецтвом спокусника! О слабкосте, твоє наймення – кішка! Так думаєте ви, я знаю, та хіба не в тому полягає чеснота кота, щоб прощати слабку кішку? Муре, ви бачите мене згорбленою, невтішною після втрати третьо-го ніжного чоловіка, але в цій невтішності знов спалахує кохання, що було моїм щастям, моєю гордістю, моїм життям! Муре, вислухайте моє визнання, я й досі кохаю вас і думала знов з вами одружи… – Сльози не дали їй докінчити.

Вся ця сцена була для мене дуже прикра. Міна також сиділа поряд, бліда і гарна, мов перший сніг, що часом восени цілує останні квітки й відразу стає гіркою водою.

(Зауваження видавця. Муре! Муре, знов плагіат! У «Дивовижній історії Петера Шлеміля» герой книжки змальовує свою кохану, яку також звуть Міна, цими самими словами).

Я мовчки розглядав їх обох, матір і дочку, й ця остання здавалась мені незрівнянно кращою, а оскільки закони нашого роду ніколи не вважали близьку спорідненість перепоною до одруження… Мабуть, я зрадив себе поглядом, бо Кицькиць, здається, вгадала мої найпотаємніші думки.

– Варваре! – крикнула вона, швидко підскочила до Міни й міцно пригорнула її до своїх грудей. – Варваре! Що ти хочеш вчинити? Як, невже ти міг би знехтувати це закохане серце і до одного злочину додати ще й другий?

Хоч я зовсім не розумів, яким злочином Кицькиць коле мені очі і які має до мене претензії, та все ж таки, щоб не псувати радощів, якими закінчились поминки, вирішив зробити гарну міну при поганій грі. Отож я запевнив до нестями розлючену Кицькиць, що мене ввела в оману тільки невимовна подібність Міни до матері і в моєму серці, мабуть, спалахнуло те саме почуття, яке я лелію до неї, все ще прекрасної Кицькиць. Вона відразу витерла сльози, сіла поруч зі мною й завела таку щиру розмову, ніби між нами не було ніяких чвар. До того ж юний Гінцман запросив чарівну Міну танцювати, тож можна уявити, в якому неприємному, нестерпному становищі я опинився.

На щастя, староста Пуф нарешті забрав Кицькиць на останній танок, а то б вона могла запропонувати мені ще й не таке. Я тихенько вшився з льоху нагору, думаючи: «Завтра буде видніше!»

Ці поминки я вважаю поворотним моментом у своєму житті: ними завершились місяці мого навчання й почалося нове життєве коло.

(А. м.) спонукало Крейслера рано-вранці податися в покої абата. Він застав велебного отця за роботою: той саме сокирою і долотом розбивав велику скриню, в якій, судячи з її форми, була, мабуть, запакована картина.

– О, добре, що ви нагодилися, капельмейстере! – вигукнув назустріч Крейслерові абат. – Допоможете мені в цій марудній роботі. В скриню вгатили стільки цвяхів, ніби хотіли забити її навіки. Вона прислана просто з Неаполя, і в ній лежить картина, яку я хочу тим часом повісити в своєму кабінеті й не показувати братам. Тому я не покликав нікого на допомогу, але вам доведеться попрацювати, капельмейстере.

Крейслер також узявся до скрині, й невдовзі вони витягли з неї велику гарну картину в розкішній позолоченій рамі. Крейслер неабияк здивувався, побачивши, що місце над маленьким олтарем в абатовому кабінеті, де висіла чудова картина Леонардо да Вінчі, яка зображала святу родину, тепер було порожнє. Абат вважав те полотно одним із найкращих у своїй багатій колекції давніх майстрів, а проте цей шедевр мав звільнити місце новій картині, незвичайну красу, але й безперечну новітність якої Крейслер відзначив з першого погляду.