Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Якось в одному містечку неподалік від Зіггартсвайлера я ввечері сидів і майстрував чарівну скриньку, коли це відчинилися двері, до кімнати зайшла незнайома жінка й вигукнула: «Ні, я не могла довше витримати, мусила приїхати до вас, пане Лісков, а то померла б з туги! Ви мій володар, я готова до ваших послуг!» І кинулась до мене, хотіла впасти мені до ніг, але я взяв її в обійми – то була К’яра! Я насилу впізнав дівчину, вона виросла на добрий лікоть, зміцніла, хоч і не втратила своєї делікатної будови. «Мила моя, кохана К’яро!» – вигукнув я, зворушений до глибини душі, і пригорнув її до своїх грудей. «Правда, пане Лісков, ви дозволите мені залишитись у вас? – мовила дівчина. – Не відштовхнете бідну К’яру, яка завдячує вам волю і життя?» З цими словами вона кинулась до скрині, яку саме вніс поштовий служник, тицьнула хлопцеві в руку стільки грошей, що той, збаранівши, метнувся до дверей і промурмотів: «От бісова циганочка!», – відчинила скриню, витягла цю книжку й дала мені, кажучи: «Нате, пане Лісков, це найкраща річ зі спадку Северіно, яку ви забули», – а поки я гортав книжку, спокійно почала розпаковувати вбрання й білизну. Можете собі уявити, Крейслере, в яке незручне становище поставила мене мала К’яра, але… пора тобі, хлопче, навчитись трохи шанувати мене, а то, коли я допомагав тобі потай рвати в дядьковому садку спілі груші, а замість них чіпляти на дерево дерев’яні, відповідно підмальовані, або наливати скислого померанцевого напою в поливальницю, якою він поливав свої каніфасові панталони, відбілюючи їх на моріжку, від чого на них виступали гарні мармурові візерунки, – одне слово, коли я підбивав тебе на шалені витівки, ти бачив у мені лише блазня, у якого взагалі немає серця або принаймні воно сховане під такою грубою блазенською курткою, що я не чую, як воно б’ється. Не хвались, голубе, своєю вразливістю, своїми слізьми, бо бачиш – ось я знов починаю огидно рюмсати, як вічно ти рюмсаєш. Але хай йому біс, щоб я оце на старість відкривав перед шмаркачем свою душу, як chambre garnie. [160]

Майстер Абрагам підійшов до вікна і виглянув у темряву. Буря стихла, чутно було, як нічний вітер струшував з дерев у лісі поодинокі краплі. Здалеку, з того боку, де був замок, долинала весела танцювальна музика.

– Видно, княжич Гектор хоче перед partie à la chasse [161]трохи пострибати, – мовив майстер Абрагам.

– Ну, а що з К’ярою? – запитав Крейслер.

– Добре робиш, – повів далі майстер Абрагам, знеможено опускаючись у крісло, – добре робиш, сину мій, що нагадуєш мені про К’яру, бо цієї фатальної ночі я мушу випити чашу гірких спогадів до останньої краплі. Ох, дивлячись, як хазяйновито К’яра вештається по кімнаті, якою чистою радістю сяють її очі, я відчув, що не зможу ніколи розлучитися з нею, що вона повинна стати моєю дружиною. А проте я сказав їй: «Але ж, К’яро, що я робитиму з тобою, коли ти залишишся тут?» Дівчина підійшла до мене і сказала дуже поважно: «Майстре, в тій книжці, що я вам принесла, ви знайдете докладний опис оракула, та ви й самі бачили всі ті пристрої. Я хочу бути вашою Невидимою дівчиною!» – «К’яро, – приголомшено вигукнув я, – К’яро, що ти кажеш? Як ти можеш вважати мене другим Северіно?» – «О, не нагадуйте мені про Северіно», – відповіла К’яра. Та чи варто докладно розповідати вам про все це, Крейслере, ви й самі знаєте, що я здивував світ Невидимою дівчиною, але повірте: мені відразно було б збуджувати якимись штучними засобами свою любу К’яру чи якось інакше обмежувати її волю. Вона сама визначала час і годину, коли відчувала в собі силу чи, швидше, коли могла б відчути силу грати роль Невидимої дівчини, і тільки тоді мій оракул промовляв. Крім того, грати цю роль стало потребою для моєї маленької помічниці. Певні обставини, про які ви довідаєтесь потім, привели мене до Зіггартсвайлера. Мені хотілося оточити свої виступи тут цілковитою таємницею. Я зупинився у відлюдному будинку вдови князівського кухаря й через неї розпустив чутку про свої дивовижні штуки. Дуже швидко та чутка дійшла до двору. Все сталося так, як я й сподівався. Князь – я маю на думці батька князя Іренея – сам знайшов мене, і моя провидиця К’яра виявилась тією чарівницею, яка, немов натхнена неземною силою, часто відкривала князеві його власну душу, тож чимало туманного в ній він тепер побачив і зрозумів. К’яра, що стала моєю дружиною, мешкала в одного надійного, відданого мені чоловіка в Зіггартсгофі й приходила до мене тільки смерком, тому її присутність залишалась таємницею. Бо ж бачите, Крейслере, люди так прагнуть див, що хоч штуку з Невидимою дівчиною неможливо показати без участі людської істоти, вони вважали б, що їх дурять і беруть на кпини, якби довідалися, що Невидима дівчина – істота з плоті й крові. Ось чому в тому місті, де помер Северіно, його після смерті всі лаяли й називали брехуном, коли стало відомо, що пророкувала в його кабінеті маленька циганка, і ніхто не оцінив майстерно зробленого акустичного пристрою, завдяки якому голос ніби виходив зі скляної кулі. Старий князь помер, мені остогидли мої штуки й необхідність ховати К’яру, я хотів вернутися зі своєю любою дружиною в Генієнесмюль і знов узятись до органів. Та одного вечора, коли К’яра мала востаннє грати роль Невидимої дівчини, вона не прийшла, довелось відсилати цікавих ні з чим. Серце моє калатало від тривожного передчуття. Вранці я помчав до її помешкання й довідався, що К’яра вийшла з дому о звичайній годині. Ну, чого ти витріщив на мене очі, хлопче? Сподіваюсь, ти не ставитимеш мені дурних запитань? Адже й так зрозуміло – К’яра безслідно зникла, і ніколи, ніколи більше я її не бачив!