Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Але вже пора, щоб ви, о споріднені душі серед прекрасних майбутніх поколінь, – як я хотів би, аби ви вже тепер були серед нас і, маючи під рукою розумні думки про велич Мура, висловлювали їх так гучно, щоб, крім них, більше нічого не можна було почути, – довідались докладніше про те, що в молодості сталося з вашим Муром. Отже, слухайте уважно, дорогі мої, настає чудова хвилина в моєму житті!

Почались березневі іди, на дах лилося яскраве, лагідне проміння весняного сонця, і в моїх грудях розгорялося тихе полум’я. Вже кілька днів мене не полишав якийсь дивний неспокій, якась незнана, але солодка туга; не встигав я трохи заспокоїтись, як скоро знову впадав у такий стан, що мені й не снився ніколи!

Неподалік від мене із слухового віконця легко й нечутно вилізла одна істота – о, немає слів, щоб змалювати красуню! Вона була вся біла, тільки чорна оксамитова шапочка прикривала гарненьке чоло, а на тендітних ногах були такі самі чорні панчішки. Прекрасні, зелені, мов трава, очі палахкотіли солодким вогнем, легенькі порухи ледь загострених вушок свідчили про доброчесність і розум, а у хвилястих помахах хвоста виявлялась грація і ніжна жіночість!

Красуня, мабуть, не бачила мене, вона дивилась на сонце, мружила очі й чхала. О, цей звук відгукнувся в моїй душі солодким тремтінням, у скронях у мене загупало, кров закипіла в жилах, серце ладне було вискочити з грудей, і невимовно болісний захват, що перевернув у мені все, вилився в протягле «няв!» Крихітка швидко повернула голову, глянула на мене, в її очах майнув страх, чарівна дитяча несміливість. Невидимі лапи з непереборною силою рвонули мене до неї, та не встиг я підскочити, щоб обняти її, як вона швидко, мов тінь, зникла за димарем. Охоплений люттю й розпачем, я оббігав весь дах, жалібно лементуючи, та дарма – вона не вернулася. Ох, як мені було тяжко! Шматок не ліз мені в горло, науки остогидли, я не міг ні читати, ні писати.

– Сили небесні! – вигукнув я другого дня, коли, надаремне шукаючи своєї красуні, облазив дах, горище, льох та всі закутки в будинку й невтішний повернувся додому, коли, оскільки та крихітка не сходила мені з думки, навіть смажена рибина, що її дав мені господар, подивилась на мене з мисочки її очима, через що я вигукнув у нестямному захваті: «Чи це ти, моя мріє?» – і з’їв її одним духом; отже, другого дня я вигукнув: – Сили небесні! Невже це кохання?

Трохи заспокоївшись, я, як ерудований юнак, вирішив остаточно з’ясувати свій стан, тому відразу почав вивчати, щоправда, не без напруження, «De arte amandi» [165]Овідія, а також «Мистецтво кохання» Мансо, [166]але жодна з ознак закоханості, поданих у тих творах, до мене не пасувала. Нарешті я пригадав, що читав у якійсь п’єсі, нібито розкошлані баки [167]і байдужість до всього – ознаки закоханості. Я глянув у дзеркало – господи боже, мої баки були розкошлані! Господи боже – я до всього, крім своєї коханої, збайдужів!

Тепер, коли я вже знав, що справді закохався, в душу мою вернувся спокій. Я вирішив як слід поповнити свої сили їжею і питвом, а тоді податися на пошуки тієї крихітки, що цілком заволоділа моїм серцем. Солодке передчуття підказало мені, що вона сидить перед дверима будинку. Я спустився сходами вниз і дійсно зустрів її там.

О, яке то було побачення! О, який захват, яке невимовно приємне почуття кипіло в моїх грудях! Кицькиць, – так звали крихітку, як я потім довідався від неї, – Кицькиць сиділа на задніх лапах у граційній позі, а передньою вмивалася – раз по раз проводила нею по щічках та за вухами. З якою незрівнянною грацією вона виконувала в мене на очах те, чого вимагала охайність і елегантність, їй не потрібне було жалюгідне мистецтво туалету, щоб іще посилити чари, даровані їй природою! Я наблизився до неї чемніше, ніж першого разу, і сів поряд. Вона не втекла, тільки уважно оглянула мене й опустила очі.

– Найпрекрасніша, – тихо почав я, – будь моєю!

– Відважний коте, – збентежено відповіла вона, – відважний коте, хто ти? Звідки ти мене знаєш? Коли ти такий щирий, як я, то скажи і присягайся мені, що ти справді мене кохаєш.

– О, – захоплено вигукнув я, – присягаюся жахами Орка, священним місяцем і всіма іншими зірками та планетами, які світитимуть цієї ночі, коли небо буде безхмарне, присягаюся ними, що кохаю тебе!

– І я тебе також! – прошепотіла крихітка і, зворушливо засоромлена, прихилила до мене голівку.

Розпалений пристрастю, я простяг до неї лапи, щоб пригорнути її до себе, та зненацька два велетенських коти з пекельним вереском напали на мене, жорстоко мене покусали, подряпали й до всього скотили в канаву, де я мало не втонув у брудних помиях. Я ледве вирвався із пазурів тих кровожерних тварюк, що не виявили до мене ніякісінької пошани, і, нявкаючи з ляку не своїм голосом, вилетів сходами нагору.