Эрнст Гофман - Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– От хто вже невиправний фантазер і затятий духовида! Тим органістом, що грав у парку моторошні хорали, був просто нічний вітер, який у своєму нестримному леті видобував звуки зі струн еолової арфи. Так, так, Крейслере, ви забули, що край парку між двома павільйонами напнута еолова арфа. [148]А щодо вашого двійника, який біг поряд з вами у світлі моєї гасової лампи, то я зараз вам доведу, що коли вийду за двері, відразу з’явиться і мій двійник, і взагалі будь-кому, хто ввійде до мене, доведеться терпіти поряд із собою такого chevalier d’honneur [149]свого «я».

Майстер Абрагам вийшов за поріг, і відразу в смузі світла поряд із ним з’явився другий майстер Абрагам.

Крейслер помітив, що зображення кидає сховане вгнуте дзеркало, і розсердився, як кожен, хто повірив у диво, а воно виявилось фокусом. Людина воліє найгірший переляк, ніж природне пояснення того, що їй здалось примарним; вона не вдовольняється цим світом, а хоче щось побачити з іншого, того, якому не треба тілесної оболонки, щоб його було видно.

– Я ніяк не можу, – сказав Крейслер, – я ніяк не можу збагнути, майстре Абрагаме, вашого замилування до таких штук. Ви, наче майстерний кухар, готуєте диво з усіляких гострих спецій і гадаєте, що таким неподобством зможете розворушити людей, уява яких притупилась, мов шлунок у пересиченого гультяя. Нема більшого несмаку, як, показавши людині таку прокляту штуку, від якої в неї аж дух забиває, відразу пояснювати їй, що все це сталося природним способом.

– Природним, природним! – перекривив його майстер Абрагам. – Як людина недурна, ви давно повинні були збагнути, що в світі нічого не відбувається природним способом, нічогісінько! Чи ви, шановний капельмейстере, гадаєте, що коли ми з допомогою приступних нам засобів досягаємо певного наслідку, то першопричина того наслідку лежить у нас перед очима, а не схована в найпотаємніших сховках природи? Проте ви звичайно ставились до моїх штук з пошаною, хоч найдовершенішої з них вам не довелось побачити.

– Ви маєте на увазі Невидиму дівчину? – запитав Крейслер.

– Принаймні, – повів далі майстер, – саме ця штука – хоч це, мабуть, щось трохи більше, ніж штука, – переконало б вас, що часто звичайна механіка, яка найлегше піддається розрахункам, зіткнувшись із найтаємнішим дивом природи, може викликати ефект, який так і лишиться нез’ясовним у буквальному значенні цього слова.

– Гм, – озвався Крейслер, – якщо ви робили все згідно з відомою теорією звуку, якщо зуміли спритно сховати апарат і мали під рукою кмітливу, хитру істоту…

– О К’яро! – вигукнув майстер Абрагам, і в очах у нього блиснули сльози. – О К’яро, моя люба, ласкава дитино!

Крейслер ще ніколи не бачив старого таким схвильованим, бо майстер не любив удаватися в журбу і тугу, а звичайно відганяв від себе ці почуття іронією або жартом.

– Що це за К’яра? – запитав капельмейстер.

– Мабуть, вийшло по-дурному, – всміхнувшись, відповів майстер, – мабуть, вийшло по-дурному, що мені сьогодні довелось постати перед вами старим плаксивим йолопом; але сузір’я хочуть, щоб я нарешті розповів вам про ту пору свого життя, про яку так довго мовчав. Ходіть сюди, Крейслере, гляньте на цей грубезний фоліант, це найцінніша річ, яку я маю, спадок одного мага, якого звали Северіно. Я саме сидів тут, читав про всілякі дивні речі й роздивлявся на К’яру, яка в цій книзі зображена, аж раптом ви вскакуєте до мене, не тямлячи себе зі страху, й починаєте казати зневажливі слова про мою магію тієї миті, коли я захоплено згадую про найкраще з див, яке я доконував у квітучі роки свого життя!

– То розкажіть і мені про нього, – вигукнув Крейслер, – щоб я міг плакати разом з вами!

– Немає нічого дивного в тому, – почав майстер Абрагам, – немає нічого дивного в тому, що я, тоді молодий і дужий, приємний на вигляд, аж надто беручкий до праці й спраглий слави, так перепрацювався, роблячи великий орган для собору в Генієнесмюлі, що захворів. Лікар сказав мені: «Походіть, шановний майстре, походіть по горах та долинах, по широкому світі». Так я й зробив і задля жарту скрізь видавав себе за механіка та показував людям прецікаві штуки. Все виходило в мене дуже добре й давало мені багато грошей, поки я не зустрівся з чоловіком, що звався Северіно; він немилосердно висміяв мене і мої штуки й мало не примусив повірити разом з темним простолюдом, що він у спілці з дияволом чи принаймні з якимись іншими, пристойнішими духами. Найбільшу цікавість викликала його жінка-оракул – штука, яка пізніше була відома під назвою «Невидимої дівчини». Посеред кімнати до стелі була підвішена куля із найтоншого, найпрозорішого скла, і з неї, немов легенький віддих, доходили відповіді на питання, звернені до якоїсь невидимої істоти. Не тільки незбагненність цього дивного феномена, але й зворушливий голос невидимого духа, що проникав у саме серце, влучність відповідей і справжній хист передбачення забезпечували штукареві нечуваний успіх. Я доступився до нього й почав розповідати про свої механічні штуки, та він поставився до всіх моїх знань зневажливо, хоч і в іншому розумінні, ніж ви, Крейслере, й загадав мені, щоб я зробив йому водяний орган [150]для домашнього вжитку, хоч скільки я доводив, так само як доводив покійний придворний радник Майстер Геттінгенський у своєму трактаті «De veterum hydraulo», [151]що на такому органі нічого не заощадиш, крім хіба що кількох фунтів повітря, яке, хвалити бога, ми поки що скрізь маємо задарма. Врешті Северіно сказав мені, що йому потрібні ніжніші, ніж у звичайного органа, звуки цього інструмента, щоб помагати ними невидимій істоті, й погодився відкрити мені таємницю, коли я заприсягнуся святим причастям, що ні сам не скористаюся нею, ні зраджу її іншим, хоч він гадає, що нелегко було б скопіювати його шедевр без… – тут він затнувся й надав своєму обличчю таємничого, солодкого виразу, як небіжчик Каліостро, коли він розповідав дамам про свій чаклунський екстаз. Прагнучи побачити Невидиму, я пообіцяв зробити водяний орган, якщо тільки зможу йому догодити, і відтоді маг почав виявляти до мене довіру, навіть полюбив мене, бо я охоче робив йому різні послуги. Одного дня, саме як я йшов до Северіно, на вулиці збіглася юрба людей. Мені сказали, що якийсь ошатно вбраний чоловік упав додолу непритомний. Я проштовхався ближче і впізнав Северіно – його вже підняли й несли до найближчого будинку. Лікар, що саме нагодився, почав його приводити до тями. Після кількох різних спроб Северіно глибоко зітхнув і розплющив очі. Погляд, який він спрямував на мене з-під судомно насуплених брів, був жахливий: у ньому моторошним вогнем палали всі страхи і муки боротьби зі смертю. Губи в нього ворухнулися, він хотів щось сказати, але не зміг. Нарешті він кілька разів значуще вдарив рукою по кишені жилета. Я засунув туди руку і витяг в’язку ключів. «Це ключі від вашого помешкання?» – запитав я, і він кивнув головою. «А цей, – спитав я далі, підносячи один ключ йому до очей, – від вашого кабінету, куди ви мене ніколи не пускали?» Він знову кивнув головою. Та коли я хотів ще щось запитати, він, немов у смертельному страху, почав охкати й стогнати, і на лобі в нього виступив холодний піт. Нарешті він простяг руки, з’єднав їх колом, ніби щось обіймав, і показав на мене. «Він, здається, хоче, – мовив лікар, – щоб ви подбали про його речі й апарати, а на випадок смерті забрали їх собі». Северіно ще дужче закивав головою, нарешті, зібравшись на силі, крикнув: «Corre!» [152]і знову зомлів. Я швидко побіг до його помешкання, тремтячи з цікавості й нетерплячки, відчинив кабінет, де сподівався знайти таємничу Невидиму дівчину, і був вельми здивований, побачивши, що там нікого нема. Єдине вікно було щільно завішене, тож світло майже не проникало всередину, а на стіні, якраз навпроти дверей, висіло велике дзеркало. Коли я випадково глянув у те дзеркало і в тьмяному світлі помітив свою постать, мене пронизало дивне відчуття, наче я стою на ізольованому стільчику електризаційної машини. І тієї миті голос Невидимої дівчини сказав по-італійському: «Пожалійте мене хоч сьогодні, батьку! Не катуйте мене так жорстоко. Адже ви вже померли!» Я хапливо відчинив двері, щоб у кімнаті стало видніше, але знов не побачив живої душі. «Добре, – промовляв голос, – добре, батьку, що ви прислали пана Ліскова, але він більше не дозволить вам так катувати мене, він розтрощить магніт, а ви не зможете вже встати з могили, в яку він вас покладе, хоч як би ви опиралися, адже ви мертвий і більше не належите до живих». Ви, звичайно, можете собі уявити, Крейслере, який мене пойняв страх, бо я не бачив нікого, а голос чувся біля самого мого вуха. «От чорт, – голосно мовив я, щоб додати собі сміливості. – Хай-но я побачу десь бодай поганеньку пляшечку, то негайно її розіб’ю, якщо навіть сам diable boiteux [153]вискочить зі своєї в’язниці і стане переді мною живий-живісінький, але так…» Раптом мені здалося, ніби ті тихі зітхання, що сповнювали кабінет, долинали зі скрині в кутку, на мою думку, надто малої, щоб у ній могла сховатися людська істота. Проте я підскочив до неї, відсунув засув і побачив, що там справді лежала, скрутившись, мов черв’як, дівчина. Вона пильно глянула на мене великими, дивовижно гарними очима і простягла мені руку, коли я гукнув їй: «Вилазь звідти, ягнятко моє, вилазь, маленька невидимко!» Я схопив її за простягнену руку, і враз моє тіло пронизав електричний удар.