Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги наміснику.

– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та в замку пробили зорю. Невдовзі постукав Гродзіцький.

– Пане намісник, чайки готові.

– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.

Прудкі човни летіли за течією, ніби ластівки, відносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливої небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготіли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрільчого, та ледь-ледь – торкнулися тільки, не розбилися; і ось, нарешті, вдалині завиднілася піна й коловерті страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повільна й тяжка робота зазвичай забирала цілий день. На щастя, від минулих, мабуть, волоків по всім березі лежало безліч колод, які підкладалися під човни для зручності пересування по ґрунту. В усій окрузі і в степу не було ні душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого Гродзіцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзіцький навмисно відрізав Запоріжжя від решти світу. Отож тишу порушував тільки гуркіт хвиль об скелі Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчінь упоперек ріки йшли сім кам’яних перепон, які стирчали з води, чорні, погризені хвилями, що проломили в них подоби воріт і проходів. Річка всією вагою води своєї била в ці перепони й одлітала назад, скажена, знавісніла, спінена білими вируючими бризками; потім, ніби неприборканий скакун, робила ще одну спробу перескочити їх, але, відкинута ще раз, перш ніж зловчитися ринути крізь проломи, зубами, можна сказати, вгризалася в скелі, закручувалась у безсилій люті в страшенні водоверті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і, як утомлений звір дикий, тяжко відсапувалась. І знову – ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй – схропне, натужиться, і перед новим пасмом точнісінько така ж боротьба, таке ж шаленство. А над безоднями зойки птиць, ніби приголомшених цим видовищем, а між пасмами похмурі тіні скель, які дрижать на в’язкій грязюці, наче тіні злих духів.

Люди, що тягли човни, звичні, мабуть, до всього цього, тільки хрестились, остерігаючи намісника, щоб не дуже-то підходив до води. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, врешті-решт ввижалося таке, від чого мішався розум, а ще говорили, що з водоверті часом висувалися довгі чорні руки і хапали тих, хто необережно наблизився, і тоді жахливий регіт розлягався в безодні.

Ночами перетягувати волоком чайки боялися навіть запоріжці.

Того, хто самотужки не долав на чайці порогів, у низове товариство не приймали, одначе Ненаситець був винятком, бо його скелі вода ніколи з верхом не покривала. Хіба що про Богуна співали сліпці, начебто він і через Ненаситець проплив, але ніхто не вірив цьому.

Перетягування суденець зайняло майже весь день, і сонце вже хилилося на захід, коли намісник знову ступив у човен. Наступні пороги подолали без великих зусиль, оскільки вони повністю були залиті водою, а затим мандрівники зрештою вибралися в «тихі низові води».

По дорозі бачив пан Скшетуський на Кічкасовому урочищі величезну купу білого каміння, яку князь на пам’ять свого перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Маскевич розповідав у Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та позаяк намісник по Чортомлицькому лабіринту не хотів уночі пливти, вирішили заночувати на Хортиці.

Він мав надію зустріти хоч одну живу запорізьку душу і попередньо дати знати про себе, щоб стало відомо, що посол, а не інша яка людина їде. Одначе Хортиця здавалася безлюдною, і це дещо здивувало намісника, бо від Гродзіцького було відомо, що тут на випадок татарської інкурсії завжди перебуває козацький загін. Скшетуський із кількома жовнірами пішов на розвідку доволі далеко від берега, та весь острів перетнути не встиг, оскільки довжиною острів був понад милю, а вже опускалася темна й не дуже погожа ніч; отож довелось повернутися до чайок, які тим часом люди його повитягали на берег, устигнувши ще й розвести багаття від комарів.