Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарів і різних невідомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки з палець, і після укусу кров дзюрила струменем.

Увечері припливли до острова Романівки, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там на нічліг. У рибалок, які прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від комах. Були це люди грубої вдачі й дикі; вони без ліку з’їжджалися сюди навесні ловити і в’ялити рибу, котру затим одвозили в Чигирин, Черкаси, Переяслав і Київ. Праця це була нелегка, зате вигідна через велику кількість риби, що влітку ставала для цих місць навіть лихом, здихаючи від нестачі води в старицях і так званих тихих куточках і заражаючи гниттям повітря.

Від рибалок намісник довідався, що низові, рибалячи тут, уже декілька днів як покинули острів і подалися на заклик кошового отамана на Низ. Крім того, будь-якої ночі з острова було видно багаття, що їх палили в степу втікачі, котрі поспішали на Січ. Рибалкам було відомо, що готується похід «на ляхів», і вони це аж ніяк не приховували від намісника. Скшетуський мимоволі подумав, що його експедиція і дійсно, здається, запізнилася, і, схоже, перш ніж дістанеться він Січі, полки молодців рушать на північ; одначе йому звелено було їхати, і, як справний солдат, він не розумував, маючи намір сягнути хоч би й самого серця запорізького стану.

Назавтра зранку вирушили далі. Минули чудовий Тарентський Ріг, Суху Гору і Кінський Острог, відомий своїми трясовинами та безліччю гадів, які його непридатним для життя робили. Тут уже все: і дикість округи, і квапливість течії – передвіщало близькість порогів. Та ось на обрії забовваніла Кодацька вежа. Перший етап подорожі було завершено.

Одначе того вечора намісник до замку не потрапив, бо в пана Гродзіцького після оголошення перед заходом сонця вечірнього пароля із замку нікого не випускали і до замку нікого не впускали; нехай би хоч сам король приїхав, йому довелося б ночувати в Слобідці, розташованій перед валом.

Саме так вчинив і намісник. Нічліг був не дуже-то зручним, бо мазанки в Слобідці, котрих налічувалося близько шістдесяти, були такі крихітні, що в деякі доводилося вповзати рачки. Інших будувати не варто було: фортеця при кожному татарському набігу спалювала будівлі дощенту, щоб не створювати нападникам прикриття та безпечних підступів до валів. Мешкали в цій Слобідці люди «захожі», тобто ті, що приблудилися з Польщі, Русі, Криму та Волощини. Кожне тут вірило у свого Бога, та до цього нікому не було діла. Землю прийшлі люди не орали через небезпеку від Орди, годувалися рибою і привізним із України хлібом, пили просяну паленку, займалися ремеслами, за що їх у замку дуже цінували.

Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.

– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.

– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?

– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.