Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Ніч здебільшого минула спокійно. Жовніри і перевізники спали біля багать. Не стуляли очей тільки вартові, а з ними й намісник, якого після відплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якісь дивні голоси, що нагадували віддалене козине мекання. Однак він вирішив, що йому мариться.

Раптом, коли почало світліти небо, перед ним виникла темна постать.

Це був один із вартових.

– Пане, йдуть! – похмуро сказав він.

– Хто такі?

– Либонь, низові: душ сорок.

– Добре. Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!

Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.

Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:

– А хто там на березі?

– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.

– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!

– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.

Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…

– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.

Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.

Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:

– А хто тут посол?

І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.

– Хто ж тут посол? – повторив він.

– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.

– Ти?

– Брат хіба я тобі, тикаєш?

– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!

– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?

– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.

Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.

– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.

– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаєш ти, кого я тут представляю?

Тут втрутився літній здоровило.

– Заведемо посла, але за бороду – ось так!

Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.

Намісник розрубав йому голову келепом.

– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.

Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в метушні багаття погасли, і темрява обступила тих, що билися. Невдовзі й ті й другі зійшлися так близько, що не лишилося місця для замаху, тож ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.

Несподівано із глибини острова почулися численні крики й голоси: до нападників поспішала підмога.

Іще хвилина, і вона підоспіла б занадто пізно, позаяк добре навчені жовніри брали гору.

– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.

Весь загін миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіштовхнути у воду.

А ворог тим часом у люті прорвався до берега.

– Вогонь! – скомандував Скшетуський.

Залп із мушкетів одразу зупинив нападників, вони знітилися, стовпились і безладно відступили, залишивши на піску десятків півтора своїх; деякі з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнуті з води й кинуті на берег.

Веслярі тим часом при допомозі декількох жовнірів, уперши в землю весла, вибивались із останніх сил, намагаючись зіштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.

Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по воді перемішалися зі свистом стріл і стогонами поранених.

Татари, все несамовитіше звертаючись до Бога, підбадьорювали один одного. Їм вторили козацькі крики «коли! коли!» і спокійний голос Скшетуського, що все частіше повторював: