Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Богун вирішив перейти бездонні болота Плешової, а вірніше, побудувати через них таку переправу, щоб вивести всіх обложених.

Цілі ліси почали валитися під сокирами козаків і потопати в трясовині, у болото летіли вози, намети, кожухи, сувої – і міст із кожним днем подовжувався.

Здавалося, для цього вождя неможливого не існує.

Король зволікав зі штурмом, бажаючи уникнути кровопролиття, але, бачачи роботу, що кипіла в таборі, зрозумів, що іншого виходу не залишається, й наказав сурмачам сповістити військо, щоб до вечора всі були готові до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому таборі не знав про наміри ворога – міст нарощували всю попередню ніч, і на світанку Богун зі старшинами вирушив оглядати пророблену роботу.

Був понеділок сьомого липня 1651 року. Ранок того дня зайнявся блідий, немов зляканий, зоря на сході була кольору крові, сонце вставало недужне, іржаве, кидаючи кривавий відблиск на ліси та води.

З польського табору виганяли пастися коней; козацький табір наповнився голосами людей, що пробуджувалися від сну. Обложені, розвівши багаття, готували сніданок. Усі бачили, як їхав Богун зі своїм почтом і кіннотою, з якою він збирався відігнати воєводу брацлавського, що розташувався в табору в тилу і гарматним обстрілом перешкоджав роботам біля переправи.

Чернь дивилася на їхній від’їзд спокійно і навіть трохи підбадьорилася. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст йому слідом повторювали:

– Хай благословить тебе Бог, соколе!

Проводир, старшини і кіннота, повільно віддаляючись од табору, досягли узлісся, наостанку майнули у променях сонця, що сходило, і почали зникати між дерев.

Раптом хтось біля воріт табору крикнув – і не крикнув навіть, а диким, зляканим голосом завив:

– Люди, рятуйтеся!

– Старшина тікає! – закричали десятків зо два голосів разом.

– Старшина тікає! – повторили сотні й тисячі людей.

Гул прокотився по всьому табору, немов під ударами вихору зашуміли в бору дерева, – і негайно ж із двохсот тисяч глоток вирвався несамовитий, нелюдський крик: «Рятуйтеся! Рятуйтеся! Ляхи! Старшина тікає!»

Юрба завирувала, як весняний потік. Багаття було затоптано, вози, намети перекинуто, рогатки знесено, люди давилися, душилися; страшенна паніка всіх позбавила розуму. Гори тіл умить виросли на дорозі – живі дерлися по трупах серед ревіння, виття, вереску, стогонів. Юрба виплеснулася з майдану, кинулася на міст – одні одних зіштовхували в болото, потопаючі судорожно хапалися один за одного і, благаючи в небес милосердя, провалювалися в холодну хитку трясовину. На мосту почалася рукопашна і різанина за місце. Води Плешової наповнилися тілами. Немезида історії визначила Берестечку стати страшною платою за Пилявці.

Жахливі крики досягли слуху молодого вождя, і він одразу зрозумів, що сталось. Але даремно зразу ж повернув він до табору, даремно помчав назустріч юрбам, здійнявши до небес руки. Голос його загубився в ревінні тисяч глоток, нестримний потік утікачів підхопив його разом із конем, старшинами та всією кіннотою і потяг назустріч загибелі.

Коронні війська приголомшені були видовищем, яке відкрилось, і спочатку прийняли це сум’яття за запеклу спробу прорватись – одначе важко було не повірити своїм очам. Через якихось кілька хвилин, ледь минув подив, усі корогви, не чекаючи наказу, кинулися на козаків; попереду мов ураган летіла драгунська корогва, очолювана невеличким полковником із оголеною шаблею в руці.

І настав день гніву, поразки і суду… Кого не було затоптано або хто не потонув, той од меча загинув. Ріки зробилися червоні: незрозуміло було, несуть вони кров чи воду. Юрба збожеволіла, в сум’ятті козаки давили один одного, і зіштовхували у воду, і йшли на дно… Дух убивства пронизав саме повітря в тих жахливих лісах, вселився в кожного: козаки з люттю почали захищатися. Сутички зав’язувалися на болоті, в хащі, посеред поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно наказував король своїм воїнам зупинитися. Жалість вичерпалася в серцях, і різанина продовжувалася до самої ночі – така різанина, якої не доводилося бачити і старим, бувалим воїнам; при спогаді про неї в них довго ще волосся на голові ворушилося.

Коли ж нарешті пітьма огорнула землю, самі переможці злякалися того, що натворили. Не пролунало над табором «Te Deum» і не радості сльози, а сльози суму і співчуття котилися зі шляхетних королівських очей.