Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

І не встояв Іслам-Ґірей – схитнувся й пустився навтіки, а за ним кинулися врозсип усі татарські орди, і волохи, і уруми, і запорізька кіннота, і силістрійські турки, і потурченці – і розсіялися, немов хмара, гнана вітром.

Утікачів наздогнав доведений до відчаю Хмельницький – він хотів ублагати хана повернутися на поле бою, та хан, побачивши його, гнівно заревів і, наказавши татарам схопити гетьмана та прив’язати до коня, потягнув за собою.

Залишилися тільки козачі загони.

Проводир козаків, кропивенський полковник Дедяла, не знав, що з Хмельницьким, але, бачачи розгром і ганебну втечу ординців, зупинив своїх людей і, відступивши, розташувався табором у болотистій розвилці Плешової.

Тим часом вдарила гроза і дощ ринув із небес нестримним потоком. «Господь омив землю після справедливої битви».

Дощі йшли неспинно кілька днів, і кілька днів відпочивало королівське військо, виснажене в попередніх битвах; козаки ж тим часом оточили свій табір валами, уподібнивши його гігантській рухливій фортеці.

Ледь припинилися дощі, почалася облога – найдивніша з усіх, які коли-небудь траплялися.

Стотисячне королівське військо оточило вдвічі численнішу армію Дедяли.

Королеві не вистачало гармат, провізії, бойових припасів – у Дедяли пороху та інших запасів було в надлишку, а крім того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські воїни натхненні були недавньою перемогою – козаки засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького й хана зникла.

Тоді почалися переговори.

Козацькі полковники прийшли до короля й били чолом і просили зробити полегкість; обходячи намети сенаторів, за поли хапали, обіцяючи хоч із-під землі дістати й видати королеві Хмельницького.

Серцю Яна Казимира властиве було співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках чорний люд і простих воїнів із тією умовою, що затримає старшин, поки йому не буде видано Хмельницького.

Одначе таке рішення старшин ніяк не влаштовувало: за незліченні свої провини вони не сподівалися дістати прощення.

Поки тривали переговори, не припинялися запеклі вилазки і сутички, польська та козацька кров щодня лилася рікою.

Удень козаки билися з відвагою й відчайдушною впертістю, а вночі юрбами бродили навколо королівського табору, слізно благаючи про милосердя.

Дедяла готовий був прийняти умови короля й навіть пожертвувати своєю головою, щоб урятувати народ і військо.

Але в козацькому таборі почалися чвари. Одні хотіли здатися, інші – захищатися до останнього, і всі шукали способу вибратися з табору.

Утім, навіть найвідважнішим із них це здавалося немислимим.

Табір замкнений був двома рукавами річки і безкрайніх боліт. Оборонятися в ньому можна було роками, шлях же до відступу був тільки один: через королівське військо.

Про цей шлях ніхто в таборі й гадки не мав.

Переговори, що переривалися сутичками, тяглися ліниво; чвари серед козацтва спалахували все частіше. Під час одного такого спалаху Дедялу було зміщено і на його місце обрано нового проводиря.

Ім’я його вселило відвагу в занепалих духом козаків і, відлунившись у королівському стані, оживило в серцях декількох лицарів неспокійні спомини про недавні страждання та лиха.

Нового проводиря звали Богун.

Він і раніше посідав високе місце серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. У ньому бачили спадкоємця Хмельницького, якого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників одночасно з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячне військо. Він брав участь у триденному кінному бою і, разом із ханом та ординцями розгромлений Яремою, зумів вивести живими велику частину своїх людей, із якими і знайшов притулок у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним воєначальником, вірячи, що тільки йому під силу буде врятувати табір і військо.

І справді, новий полководець чути не хотів про переговори – він жадав бою і пролиття крові, навіть якщо йому самому судилося в цій крові захлинутися.

Одначе незабаром він переконався, що з його загонами нічого й думати зі зброєю в руках пройти по трупах королівських воїнів, і вчепився за інший засіб.

Історія зберегла пам’ять про ті нечувані зусилля, що сучасникам здавалися до снаги гігантові, – але тільки так можна було врятувати чернь і військо.