Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Говори: чого хочеш?

Пухке лице Редзяна потемніло, а очі запалилися ненавистю і злістю.

– Не хочу я ніякої нагороди, – сказав він, – про одне прошу: щоб ваша милість мені Богуна уступили.

– Богуна? – перепитав здивовано Скшетуський. – Що ж ти з ним робитимеш?

– Я вже, мосьпане, придумаю, щоб і себе не скривдити, і йому з лишком відплатити за те, як він зі мною в Чигирині обійшовся. Ваша милість, звичайно, скарає його на горло – дозвольте ж, спершу я з ним розквитаюсь!

Скшетуський насупився.

– Не буде цього! – сказав він твердо.

– О Господи! Краще б мені загинути, – жалібно скрикнув Редзян. – Невже я для того тільки живий залишився, щоб до кінця своїх днів не позбутися ганьби!

– Проси, чого хочеш, – сказав Скшетуський, – ні в чому не дістанеш відмови, та цьому не бувати! Опам’ятайся, спитай батьківської поради, що є більший гріх: сповнити такий зарік чи від нього відмовитися. Не підсобляй своєю рукою Божій караючій десниці – коли б самому не дісталося. Май совість! Чоловік цей і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і позбавлений волі. Ким же ти для нього стати збираєшся? Невже катом? Чи то ж над зв’язаним готовий поглумитися, пораненого доб’єш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Я, поки живий, цього не допущу. І не згадуй більше.

У голосі лицаря пролунали така сила і твердість, що слуга відразу втратив усяку надію і тільки проговорив, ледве не плачучи:

– При повному здоров’ї він із двома такими, як я, граючись упорається, а хворому, виходить, мститися не годиться – коли ж мені відплатити за свої образи?

– Помсту надай Богові, – промовив Скшетуський.

Хлопець роззявив рота, збираючись іще щось сказати чи запитати про щось, але пан Ян повернувся й пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, поряд із нею князівна, а навколо юрмилися лицарі. Дещо попереду стояв Заглоба з непокритою головою й розповідав про облогу Збаража тим, хто повернувся з-під Зборова. Слухали його, затамувавши подих, бліднучи від хвилювання, і ті, кому в Збаражі не довелося бути, гірко про те шкодували. Пан Ян сів біля князівни і, взявши її ручку, підніс до вуст – і так сиділи вони тихо, пригорнувшись одне до одного. Сонце вже покидало небесне склепіння, на землю спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, немовби щось нове для себе міг довідатися. Заглоба лише піт утирав із чола – і все дужче підвищував голос… В одних у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: мовби на власні очі лицарі бачили окопи в оточенні незліченних полчищ і запеклі штурми, чули виття і крики, грім гармат і самопалів, і на валові, під градом куль, бачили князя в срібних обладунках… І як потім прийшли лихо і голод, які багряні стояли ночі, коли смерть величезним лиховісним птахом кружляла над валами… Як ішли з табору Підбийп’ятка, Скшетуський… Слухаючи, лицарі то очі зводили до неба, то хапалися за руків’я шабель, Заглоба ж так закінчив свою розповідь:

– І залишили ми там тільки могили, тільки величезний курган, а якщо під курганом тим не спочиває гордість Речі Посполитої та цвіт лицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, що від самих козаків дістали прозвання збаразьких левів, – його заслуга!

І з цими словами Заглоба вказав на Скшетуського.

– Так і є, воістину! – закричали Марек Собєський і пан Пшиємський.

– Честь йому і слава! Дякуємо! – загриміли з усіх боків гучні голоси лицарів. – Vivat Скшетуський! Vivant молода пара! Хай живе герой! – усе голосніше і голосніше лунали вигуки.

Піднесення охопило всіх тих, що зібралися. Одні побігли за чарками, інші підкидали догори шапки. Задзвеніли шаблі в руках у жовнірів – і незабаром усі звуки та голоси злилися в єдиний вигук, громові подібний:

– Хай живе! Слава! Слава!

Скшетуський, як справжній лицар-християнин, смиренно опустив голову, князівна ж підвелася, відкинула коси – на щоках її спалахнув рум’янець, в очах світилася гордість, тому що цей лицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава для дружини все одно, що сонячне світло для землі.

Пізньої вже ночі роз’їхалися гості в різні боки. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками в Топорів, а Скшетуський із князівною та корогвою Володийовського – у Тарнопіль. Ніч була такою ж погожою, як минулий день. Міріади зірок засвітилися на небі. Місяць, зійшовши, осяяв поля, вкриті павутиною. Жовніри затягли пісню. Незабаром із лугів піднявся білий туман, і округа зробилася схожою на величезне озеро, залите місячним світлом.