Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Всередині житло зовсім не відповідало зубожілому зовнішньому вигляду. Спершу зайшли до просторих сіней, стіни котрих майже геть-чисто всі були завішані обладунками, зброєю та шкурами диких звірів. У двох величезних печах палали колоди, і в яскравому світлі полум’я видно було багаті збруї, сяючі лати, турецькі панцирі, що мерехтіли коштовним камінням; кольчуги з позолоченими пряжками, напівпанцирі, начеревники, ринграфи, броні великої ціни, шоломи польські й турецькі, а також мисюрські шапки з верхом із срібла. На протилежній стіні розвішано було щити, що на той час уже вийшли з ужитку, а рядом польські списи та східні джириди; ріжучої зброї теж було доволі – від шабель до кинджалів і ятаганів, руків’я котрих, ніби зірочки, мерехтіли, відбиваючи світло, багатьма барвами. По кутках висіли зв’язки шкур: лисячих, вовчих, ведмежих, куничих і горностаєвих – трофеї ловитв княжичів. Нижче, вздовж стін, дрімали на обручах яструби, соколи та великі беркути, привезені з далеких східних степів і незамінні в облавах на вовків.

Потім гості зайшли до просторої гостьової світлиці. Й тут у вогнищі під ковпаком гудів ярий вогонь, але тут було ще розкішніше, ніж у сінях. Голі колоди стін завішані були шитвом, на підлозі лежали дивовижні східні килими. Посередині стояв великий стіл на хрестовинах, збитий із простих дощок, увесь заставлений келихами венеційського скла, позолоченими або гравірованими. Попід стінами виднілися столи менші, комоди й мисники, а на них – обкуті бронзою скриньки, шкатули, мідні підсвічники й годинники – все свого часу награбоване турками у венеційців, а козаками у турків. Усю кімнату було завалено силою-силенною розкішних речей, як правило, невідомого господарям призначення. І всюди розкіш співіснувала з пересічною степовою невибагливістю. Коштовні турецькі комоди, інкрустовані бронзою, чорним деревом та перламутром, стояли поряд із неструганими полицями, прості дерев’яні стільці біля м’яких канап, укритих килимами. Подушки, що лежали за східним звичаєм на канапах, наволочки на собі мали з алтабасу або блакитної камки, але пухом було набито рідко яку, здебільшого ж сіном або гороховою соломою. Коштовні тканини і безцінні предмети – так зване «добро», турецьке чи татарське, – частково були куплені за гроші в козаків, частково захоплені в багатьох війнах іще старим князем Василем, частково – молодими Булигами в походах із низовими, бо княжичі воліли краще ходити на чайках у Чорне море, ніж одружуватися чи наглядати за господарством. Усе це не дивувало пана Скшетуського, що добре знав порубіжні фільварки, та волоський боярин диву давався, серед безмірної цієї пишноти бачачи Курцевичів, узутих у ялові чоботи й одягнених у кожухи, не набагато ліпші за ті, що носили слуги; здивований теж був і пан Лонгин Підбийп’ятка, що звик у себе на Литві до інших звичаїв.

Молоді князі тим часом приймали гостей привітно і якнайввічливіше, одначе – не звиклі до вищого товариства – виявляли манери такі незграбні, що намісник ледве стримував усмішку.

Старший, Симеон, говорив:

– Сердечно раді вашим милостям і дякуємо за милість вашу. Наш дім – ваш дім, отож улаштовуйтесь, як у себе. Кланяємося панам милостивцям під нашим дахом убогим.

І хоча не відчувалося в тоні його ані найменшого самоприниження, хоча не відчувалося, що приймає він людей більш значних, ніж сам, все ж таки кланявся він за козацьким звичаєм у пояс, а за ним кланялися й молодші брати, вважаючи, що того вимагає гостинність і повторюючи:

– Низько кланяємося вашим милостям і милості просимо!..

Тим часом княгиня, потягнувши за рукав Богуна, повела його до сусідньої кімнати.

– Чуєш, Богуне, – сказала вона поспіхом, – на довгі балачки в мене часу немає. Бачила я, що ти на цього молодого шляхтича напустився й сварки з ним шукаєш?

– Мамо! – відповів козак, цілуючи руку старої. – Світ широкий, йому одна дорога, мені інша. Я його не знаю і знати не хочу, тільки хай він князівні не шепоче нічого, а то, як ви мене тут бачите, так і він мою шаблю побачить.

– Гей, здурів, здурів! А чим це ти думаєш, козаченьку? Що з тобою? Хочеш нас і себе погубити? Адже це жовнір Вишневецького і намісник, людина не проста, бо від князя до хана з посольством їздив. Якщо волосина з його голови впаде під нашим дахом, знаєш, що буде? Воєвода погляд свій зверне на Розлоги, за нього помститься, нас на всі чотири вітри витурить, а Олену в Лубни візьме – і що тоді? З ним теж заводитися будеш? Лубни воювати підеш? Спробуй, якщо палі захотів скуштувати. Козаче непутящий!.. Дивиться шляхтич на дівку чи не дивиться, та тільки як приїхав, так і поїде. І край. Отож тримай себе в руках, а не бажаєш – паняй, звідки приїхав, тому що біду на нас накличеш!