Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо вузька дорога, нумо в степ! – сказав намісник, підвищуючи голос.

– А ти одлітай, ляшку, од коляски, коли степ бачиш, – відповів вершник.

Намісник як людина в рішеннях скора без зайвих слів так сильно стусонув коня нахаби в черево, що той схропнув і одним стрибком опинився біля самого узбіччя.

Вершник його осадив, і якусь мить здавалося, що він збирається кинутися на Скшетуського, але тут пролунав різкий владний голос старої княгині:

– Богуне, що з тобою?

Ці слова негайно подіяли. Вершник повернув коня на місці й переїхав по другий бік карети до княгині, та ж продовжувала:

– Що з тобою? Гей! Ти не в Переяславі і не в Криму, а в Розлогах, не забувай. А тепер паняй уперед та проведи вози, а то яр буде зараз, а в яру темно. Годі, сіромахо!

Скшетуський був скільки здивований, стільки і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і домігся б свого, але навіщо? Звідки раптом ця недоброзичливість?

У голові намісника майнула думка, що причиною тому князівна, і він у цій думці утвердився, коли, глянувши на лице дівчини, побачив, незважаючи на нічну темряву, що воно біліше полотна і що написаний на ньому неприхований жах.

Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із місця вперед, а стара, дивлячись йому вслід, сказала не стільки собі, скільки наміснику:

– Відчайдушна це голова і диявол козацький.

– І не сповна розуму, як видно, – презирливо зазначив Скшетуський. – Це що ж – козак на службі у синів вашої милості, пані?

Стара княгиня відкинулася на подушки карети.

– Що ви, добродію, говорите! Це ж Богун, підполковник козацький, уславлений завзятець, синам моїм друг, а мені все одно що прийомний, шостий син. Бути не може, щоб ви, добродію, імені його не чули. Про нього ж усі знають.

І справді, Скшетуському ім’я це було добре знайоме. Воно гриміло гучніше імен численних козацьких полковників і отаманів, і поголос славив його на обох берегах Дніпра. Сліпці співали своїх пісень про Богуна по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого отамана розповідали легенди. Ким він був, звідки взявся, ніхто не знав. Та колискою йому, звичайно ж, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик із усім своїм лабіринтом тіснин, ковбань, заток, островів, круч, лощин і очеретів. Змалечку зжився він і злився з цим споконвічним світом.

Мирної пори частенько ходив він разом з іншими «за рибою і звіром», вештався дніпровськими заворотами, з натовпом напівголих друзяк блукав болотами й очеретами, а ні – так цілісінькі місяці пропадав у лісових хащах. Школою його були вилазки в Дике Поле за татарськими стадами і табунами, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або – чайками – в Чорне море. Інших днів, окрім як у сідлі, він не знав, інших ночей, окрім як біля степового вогнища, не відав. Рано зробився він улюбленцем усього Низу, рано сам почав верховодити іншими, а невдовзі і всіх перевершив одвагою. Він був готовий із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана палити і шкварити; він громив улуси й містечка, вирізав до останнього мешканців, полонених мурз розривав навпіл кіньми, налітав, як буря, проносився, наче смерть. На морі він, як навіжений, кидався на турецькі галери. Забирався в самісіньке серце Буджака, влазив, як говорили, просто в пащу до лева. Деякі походи його були просто безглуздими. Менш одважні, менш одчайдушні корчилися на палях у Стамбулі або гнили на веслах турецьких галер – він же завжди залишався цілим і неушкодженим, та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що накопичив він незліченні скарби і переховує їх у придніпровських хащах, але не раз також бачили, як топче він брудними чобітьми оксамити й парчу, як стеле коням під копита килими чи, виряджений у дамаск, купається в дьогтеві, навмисно показуючи козацьке презирство до розкішних цих тканин і шат. Довго він ніде не засиджувався. Вчинками його вершили завзяття і молодецтво. Часом, приїхавши до Чигирина, Черкас чи Переяслава, гуляв він напропале із запоріжцями, часом жив, як пустельник, із людьми не знався і йшов у степи. Часом ні з сього ні з того оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру та пісні, а їх самих золотом осипаючи. Серед шляхти вмів бути двірським кавалером, серед козаків найвідчайдушнішим козаком, серед лицарів – лицарем, серед грабіжників – грабіжником. Дехто вважав його божевільним, бо це була душа і нестримна, і нерозважлива. Навіщо він жив на світі, чого хотів, куди прагнув, кому служив? – він і сам не знав. А служив степам, вітрам, битвам, любові та власній невгамовній душі. Ця невгамовність і вирізняла його серед інших неотесаних ватажків і серед усієї розбійної братії, у котрої на умі тільки й було що грабунки і котрій було все одно – татар грабувати чи своїх. Богун здобич брав теж, але війні віддавав перевагу; ризикував заради самого ризику; за пісні розраховувався золотом; шукав слави, а про інше не дбав.