Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Уся процесія бадьоро рухалася вперед, і тишу порушувало хіба що форкання коней та брязкіт стремена об стремено. Потім на задніх возах каралаші затягли тужливу волоську пісню, одначе невдовзі замовкли, й тоді став чутним гугнявий голос пана Лонгина, що благоліпно виспівував: «Я причина на небесі світлу немеркнучому і, яко мла, покрила твердь усіляку». Тим часом стемніло. Зірочки замиготіли в небі, а з вологих лугів піднялися білі, схожі на моря безмежні, тумани.

Дорога привела в ліс, але не проїхали й декількох верст, як почувся кінський тупіт і п’ятеро вершників постали попереду. Це були княжичі, що дізналися від візника про лихо, яке спіткало їхню матір, і поспішили на допомогу, ведучи з собою воза, запряженого четвернею.

– Це ви, синочки? – гукнула стара княгиня.

Вершники під’їхали до гурту.

– Ми, мамо!

– Ну, здрастуйте! Завдяки оцим добродіям уже мені допомога й не потрібна. А це синки мої, котрих я вашому заступництву, вельмишановні панове, припоручаю: Симеон, Юр, Андрій і Миколай. А хто ж там п’ятий? – сказала вона, вдивляючись уважніше. – Гей! Якщо поночі старі очі не обізналися, це, либонь, Богун, га?

Князівна зненацька відкинулася в глиб карети.

– Уклін вам, княгине, і вам, князівно Олено! – промовив п’ятий вершник.

– Богун! – сказала стара. – Із полку, соколику, прибув? А чи з торбаном? Ну здрастуй, здрастуй! Гей, синки! Я вже запросила їх милостей панів на нічліг у Розлоги, а тепер ви їм поклоніться! Гість до хати – Бог до хати! Не погребуйте, добродії, притулком нашим.

Булиги познімали шапки.

– Уклінно просимо ваші милості в недостойні пороги.

– Вони вже погодились – і його світлість пан посол, і його милість пан намісник. Знатних кавалерів прийматимемо: тільки от не знаю, чи припаде їм до смаку до делікатесів придворних звиклим наша убога юшка.

– Жовнірським ми хлібом, не двірським вигодувані, – сказав Скшетуський.

А пан Розван Урсу додав:

– Куштував я вже гостинний хліб у шляхетських домах і знаю, що двірському до нього далеко.

Вози рушили, і стара княгиня заговорила знову:

– Давно, ой давно минули добрі для нас часи. На Волині та на Литві є ще Курцевичі, котрі й жовнірів найманих тримають, і в усьому по-панськи живуть, тільки вони кревних своїх, які бідніші, знати не хочуть, за що Господь їх і покарає. У нас же просто-таки злидні козацькі, і ви, добродії, мусите нам їх простити, а що від усієї душі запропоновано буде, прийняти з відкритим серцем. Я з п’ятьма синами сиджу на одному сільці та на десяти з гаком слобідках, а до того ж іще оною панною опікуємось.

Слова ці намісника здивували, бо в Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали колись князеві Василю, батькові Олени. Одначе поцікавитись, яким чином перейшли вони до рук Костянтина та його вдови, він вважав недоречним.

– У вас, значить, ласкава пані, п’ятеро синів? – включився в розмову Розван Урсу.

– Було п’ятеро, один в одного, – відповіла княгиня. – Та тільки старшому, Василеві, нехристи в Білгороді очі смолоскипами випекли, через що він розум стеряв. Коли молоді в похід вирушають, я лишаюся тільки з ним та з панною, з котрою самі клопоти, радості ж ніякої.

Зарозумілий тон, із яким стара княгиня говорила про племінницю, був таким явним, що це не випало з-під уваги Скшетуського. У грудях у нього закипіла лють, і він ледве не сказав брутальне слово, та лайка завмерла на вустах, коли, глянувши на князівну, поручик при світлі місяця побачив ув очах її сльози…

– Що з вами, ласкава панно? Чому плачете? – тихо запитав він.

Князівна не відповіла.

– Я не можу бачити ваших сліз, – сказав Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня бесідує з паном Розваном Урсу і не дивиться в їх бік, продовжував допитуватися:

– Заради Бога, скажіть хоч слово, бо, клянуся небом, я кров і здоров’я віддам, аби вас утішити.

Несподівано поручик відчув: хтось із вершників так сильно тіснить його, що коні ледве не боками труться.

Розмова з князівною перервалась, а Скшетуський, здивований і розлючений, обернувся до нечеми.

При світлі місяця він побачив очі, що дивилися зухвало, задирливо і разом з тим насмішкувато.

Страшні очі ці світилися, ніби вовчі очиська в темному бору.

«Що це ще таке? – подумав намісник. – Біс чи хто?» – і, дивлячись упритул у палаючі зіниці, запитав:

– А чого це ви, добродію, конем напираєте і очима мене буравите?

Вершник нічого не відповів, одначе дивитися продовжував так само уперто й нахабно.