Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Пан Лонгинус підвів до неба руки й очі.

– Пошли ж, Господи милосердний, пошли ж таку священну війну во славу християнства і народу нашого, а мені, грішному, дай у ній обітниці свої звершити, щоб in luctu [27]міг я бути втішений або славну смерть знайшов!

– Ви, добродію, обітницю з приводу війни дали?

– Такому достойному кавалеру всі таємниці душі відкрию, хоча й довго розповідати; але коли ви, ваша милість, вухом прихильним слухаєте, тоді incipiam. [28]Вам, добродію, вже відомо, що герб мій називається Зірвиглавець, і тому це, що під Грюнвальдом пращур мій Стовійко Підбийп’ятка трьом лицарям, які скакали бік у бік у чернечих каптурах, підкравшись іззаду, одним махом зітнув голови, про цей славний подвиг старовинні рукописи повідомляють із великою для пращура мого хвалою…

– Не слабкіша, видно, рука пращура за вашу руку, так що прозвали Зірвиглавцем його справедливо.

– Йому король і герб надав, а в гербі три козині голови на срібному тлі на згадку про трьох лицарів, тому що такі ж голови на їхніх щитах були зображені. Герб і цей ось меч пращур Стовійко Підбийп’ятка передав нащадкам своїм, наказавши продовжувати славу і роду і меча.

– Нічого не скажеш, достойний родовід!

Пан же Лонгинус заходився журно зітхати, а коли йому зрештою трохи полегшало, зізнання свої продовжив:

– Як останній, значить, у роду нашому дав я в Троках обітницю Пресвятій Діві перебувати в невинності й не піти до вінця, перш ніж, за славним прикладом Стовійка Підбийп’ятки, пращура мого, трьох голів тим же мечем з одного маху не зітну. Господи милостивий, ти знаєш, що я зробив усе, від мене залежне! Невинність зберіг понині, серцю ніжному наказав мовчати, битви шукав і бився, та тільки щастя от мене обминає…

Поручик посміхнувся у вуса.

– І не зітнули, ваша милість, трьох голів?

– Ет! Не сталося! Нема талану! По дві ще доводилось, а три – ніколи. Ніяк не виходить іззаду під’їхати, а ворога не попросиш, аби рядком під замах шикувався. Тільки Бог і знає мої прикрощі: сила в руках-ногах є, наявність цілком достатня… Але adolescentia [29]минає, незабаром сорок п’ять виповниться, серце любові прагне, рід згасає, а трьох голів як не було, так і нема!.. Ось який Зірвиглавець із мене. Посміховисько людям, як справедливо говорить пан Заглоба, що я смиренно й терплю, Господу Ісусу до підніжжя покладаючи.

Литвин знову так зазітхав, що ліфляндська його кобила, цілком імовірно, із співчуття до свого хазяїна, заходилася кректати й жалібно посопувати.

– Одне я можу сказати вашій милості, – мовив намісник, – що коли під знаменами князя Яреми оказії не трапиться, то, значить, не трапиться ніколи.

– Дай-то Боже! – відповів пан Лонгинус. – Тому й їду просити служби у князя-воєводи.

Подальшу їхню розмову було перервано несподіваним шумом пташиних крил. Як уже було сказано, зими тієї пернаті за моря не відлетіли, ріки не замерзли, через те повсюди над болотами було особливо багато річкової птиці. Поручик із паном Лонгином саме під’їжджали до берега Кагамлика, коли над головами їхніми прошуміла раптом ціла журавлина зграя, котра летіла так низько, що можна було палицею докинути. Зграя мчала з відчайдушними кликами і, замість того щоб опуститися в очерети, несподівано шугонула вгору.

– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.

– А он, ваша милість, дивіться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на білого птаха, котрий, розрізаючи навскісним польотом повітря, явно мав намір наблизитися до зграї.

– Кречет! Кречет! Запасти їм не дає! – закричав намісник. – У посла кречети є, він і пустив, напевно!

Тієї ж миті на вороному анатолійському жеребці галопом підскакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служилих каралашів.

– Пане поручик, будьте ласкаві, на забаву, – сказав він.

– Ваш кречет, ваша милість?

– Мій, і пречудовий! Зараз, добродію, побачите…

Вони втрьох рушили вперед, а за ними з обручем волох-сокольничий, що старався не згубити птахів із очей і щосили кричав, розпалюючи кречета до бою.

Розумний птах змусив тим часом зграю піднятися вгору, сам блискавично шугонув іще вище й повис над нею. Журавлі збилися в єдине величезне кружляння, що наче буря шуміло крильми. Несамовиті крики наповнили повітря. Птахи, очікуючи атаки, витягнули шиї й піками повиставляли вгору дзьоби.

Кречет поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то підіймався, ніби не наважуючись кинутися туди, де груди його очікувала безліч гострих дзьобів. Біле його пір’я, освітлене сонцем, сяяло в погожій небесній блакиті, ніби саме сонце.