Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

Козак покусував вус, сопів, але все-таки зрозумів, що княгиня говорить до діла.

– Вони завтра поїдуть, мамо, – сказав він, – а я вже стримаюся; хай тільки чорнобрива до них не виходить.

– А тобі яке діло? Хочеш, аби подумали, що я під замком її тримаю? Так вийде ж вона, тому що я цього бажаю! А ти в моїй хаті не розпоряджайся, адже ж не господар!

– Не гнівайтеся, княгине. Коли інакше не можна, так я буду для них солодшим за халву турецьку. Зубом не скрипну, за шаблю не вхоплюся! Хоч би мене й злість ізжерла, хоч би й душа стогоном зайшлася! Хай буде по-вашому!

– Оце вже розмова, соколику! Візьми торбан, зіграй, заспівай, у тебе ж на душі полегшає. А тепер іди до гостей.

Вони повернулися до світлиці, де князі, не знаючи, чим розважити гостей, усе вмовляли їх почуватись як удома і в пояс кланялися. Скшетуський одразу ж різко і гордо подививсь у вічі Богунові, та не побачив у них ні зухвальства, ні виклику. Лице молодого отамана світилося ввічливою радістю, так добре зображуваною, що вона могла б обманути найнедовірливіший погляд. Намісник уважно придивлявся до отамана, бо раніше, в темряві, до пуття його не розгледів. Побачив він молодця стрункого, як тополя, смаглявого, з пишними чорними висячими вусами. Веселість на обличчі Богуна пробивалася крізь українську задумливість, ніби сонце крізь туман. Чоло в отамана було високе, та затулене чорним волоссям у вигляді чубчика, укладеного окремими пасемцями і над густими бровами підстриженого рівними зубчиками. Орлиний ніс, вигнуті ніздрі й білі зуби, що сяяли при кожній усмішці, надавали всьому обличчю виразу дещо хижого, та взагалі був це тип краси української, палкої, яскравої і завзятої. На диво чудовий одяг помітно вирізняв його серед одягнених у кожухи князів. На Богунові був жупан із тонкої срібної парчі та ясно-червоний кунтуш; кольори ці носили всі переяславські козаки. Кульші йому огортав креповий пояс, із котрого на шовкових перев’язях звисала коштовна шабля; причому й шабля, і одяг тьмяніли в порівнянні із заткнутим за пояс турецьким кинджалом, руків’я котрого так було всіяне камінням, що сипало навсібіч численні іскри. Людину, так одягнену, будь-хто б напевно визнав скоріше за панича високого роду, ніж за козака; до того ж свобода триматися й панські його манери теж не свідчили про низьке походження. Підійшовши до пана Лонгина, він вислухав історію про пращура Стовійка та обезглавлення трьох хрестоносців, а потім повернувся до намісника і, ніби між ними нічого й не сталося, запитав зовсім невимушено:

– Ваша милість, як я чув, із Криму повертаєтесь?

– Із Криму, – сухо відповів намісник.

– Бував там і я. І хоча в Бахчисарай не заглядав, але заглянути надіюсь, якщо деякі добрі підтвердяться звістки.

– Про які звістки, добродію, говорити зволите?

– Ходять чутки, що, коли король наш милостивий війну з турчином почне, князь-воєвода в Крим із вогнем і мечем завітає, і чуткам цим раді по всій Україні й на Низу, бо якщо не під його рукою погуляємо ми в Бахчисараї, тоді під чиєю ж іще?

– Погуляємо, їй-богу! – відгукнулися Курцевичі.

Поручика потішила повага, з якою отаман відзивався про князя, тому він усміхнувся і сказав уже більш м’яким тоном:

– Вашій милості, як я подивлюся, мало походів з низовими, що уславили вас.

– Маленька війна – маленька слава, велика війна – велика слава. Конашевич Сагайдачний не на чайках, а під Хотином її здобував.

У цю мить одчинилися двері, і до кімнати, під руку з Оленою, тихо ввійшов Василь, найстарший із Курцевичів. Це була людина зрілого віку, бліда, схудла, з відчуженим і печальним обличчям, яке нагадувало візантійські лики. Довге волосся, рано посивіле від прикростей і страждань, спадало йому на плечі, замість очей видно було дві червоні ями; в руці він тримав мідного хреста, котрим почав осіняти кімнату і всіх присутніх.

– Во ім’я Бога і Отця, во ім’я Спаса і Святої Пречистої! – заговорив незрячий. – Якщо ви апостоли і благу вість несете, ласкаво просимо під християнський дах. Амінь.

– Вибачте, добродії, – буркнула княгиня. – Він не сповна розуму.

Василь же, осіняючи всіх хрестом, продовжував:

– Яко стоїть у «Трапезах апостольських»: «Ті, що пролили кров за віру, – спасенні будуть; полеглі заради благ земних, користолюбства або здобичі – прокляті будуть…» Помолімось же! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі творили ми війну! Господи, помилуй нас, грішних! Господи, помилуй… А ви, мужі, здалеку прибулі, яку вість несете? Чи апостоли ви?