Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

А тим часом трьохсоттисячне вороже військо – більш численне, ніж армії, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і більш дике, ніж полчища Тамерлана, – з години на годину мало підступити до міських мурів.

Через тиждень, уранці 6 жовтня, Львовом рознеслася звістка, що настільки ж приголомшувала, наскільки й лякала: князь Ярема, забравши більшість війська, таємно покинув місто й зник у невідомому напрямку.

Перед палатами архієпископа зібралися натовпи. Спершу ніхто не хотів вірити своїм вухам. Жовніри стверджували, що коли князь і поїхав із великим загоном, то тільки для того, щоб оглянути околиці. Виявилося, казали, що перекинчики розпустили неправдиві чутки, буцім до міста підходить Хмельницький і татарське військо: адже з 26 вересня минуло вже десять днів, а ворог навіть не показався. Князь, видно, захотів на власні очі пересвідчитися, чи близька небезпека, і, перевіривши чутку, обов’язково повернеться. Втім, декілька полків він залишив і до оборони все готово.

Так воно й було насправді. Необхідні розпорядження зроблено, кожному визначено його місце, гармати стягнено на вали. Ввечері прибув із п’ятдесятьма драгунами ротмістр Чихоцький. Його відразу обступили цікаві, та він із натовпом говорити не захотів і вирушив просто до генерала Арцишевського; вони викликали Грозваєра і, порадившись, попрямували до ратуші. Там Чихоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

У радників у першу хвилину опустилися руки, а чиїсь уста наважилися навіть вимовити слово «зрадник». Але тоді підвівся Арцишевський, старий воєначальник, уславлений ратними подвигами на голландській службі, і звернувся до тих, які зібралися в ратуші, з такою промовою:

– Вух моїх блюзнірське слово торкнулось, яке не дай Бог нікому повторити: навіть відчай тут слугувати виправданням не може. Князь поїхав і не вернеться – це правда! Та яке ви маєте право вимагати від вождя, на чиї плечі покладено турботу про врятування всієї вітчизни, щоб він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли ворог оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових припасів, ні зброї для такого багатолюдного війська в місті нема, і тому скажу я вам, – а моєму досвіду ви можете вірити, – чим більші сили виявилися б замкненими в міських мурах, тим менше ми могли б протриматися, голод подолав би нас раніше за ворога. Хмельницькому не стільки ваше місто потрібне, скільки князь особисто; коли він дізнається, що князя тут немає, що той збирає нове військо і будь-якої хвилини може прийти на виручку, то скоріше вам дасть поблажку й погодиться на переговори. Ви ремствуєте, а я вам скажу, що князь, покинувши місто, загрожуючи Хмельницькому з тилу, врятував вас і дітей ваших. Будьте ж непохитними, захищайтеся, затримайте ворога хоч на короткий час – так ви й місто збережете, і велику Речі Посполитій зробите послугу, бо князь тим часом збере сили, інші фортеці зміцнить, розворушить заціпенілу нашу батьківщину й поспішить вам на допомогу. Єдино вірний шлях до порятунку ним обрано: якщо він загине тут од голоду разом із військом, ніхто інший ворога не стримає, і той рушить на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заповнить, ніде не зустрічаючи відсічі. Тому ж бо, ніж ремствувати, поспішайте хутчіше на вали захищати себе, своїх дітей, місто своє та вітчизну.

– На вали! На вали! – підхопили сміливіші.

Підвівся Грозваєр, людина смілива та енергійна:

– Відрадна мені рішучість ваша. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Всяк тепер знає, що робити. Сталося те, що мало статись. Оборона в моїх руках, і я обіцяю стояти на смерть.

Надія знову вселилася в серця, що здригнулися було, і Чихоцький, відчувши це, насамкінець додав:

– Ясновельможний князь просив передати вам, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом і розбив двохтисячний чамбул. За словами полонених, за ними велика йде сила.

Звістка ця справила велике враження. На короткий час запанувало мовчання, серця забилися сильніше.

– На вали! – сказав Грозваєр.

– На вали! На вали! – повторили офіцери й городяни.

Раптом за вікнами здійнявся галас; тисячоголосий крик змінився невиразним гулом, схожим на гул океанських хвиль. Несподівано з гуркотом розчинилися двері й до зали вбігли декілька городян. Не встигли присутні запитати, що сталося, пролунали вигуки:

– Заграва! Заграва!

– І слово стало ділом! – мовив Грозваєр. – На вали!