Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Хай живе князь Ярема! Із князем Яремою до перемоги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди спрямувалися на князя, а він підвівся, і чоло його було похмурим і спокійним. І – ніби тихий ангел пролетів – миттю запанувала тиша.

– Шановні панове! – сказав князь звучним голосом, котрий у тиші було почуто кожним. – Коли кімври й тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів прийняти консульської влади, поки цього не зробив Марій. Але Марій мав таке право, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у лиху цю годину від влади не ухилився, бажаючи життя віддати служінню любій вітчизні, та булави прийняти не хочу, щоби не завдати образи вітчизні, верховним воєначальникам і сенатові, і самозваним вождем бути не бажаю. Є серед нас той, котрому Річ Посполита довірила булаву, – пан коронний підчаший…

Продовжувати далі князь не зміг: ледве він згадав підчашого, здійнявся страшенний галас, забряжчали шаблі, натовп завирував і вибухнув, як порох, коли на нього потрапляє іскра.

– Геть! Погибель йому! Pereat! [159]– лунало зусібіч.

– Pereat! Pereat! – гриміло під зводами.

Підчаший – блідий, із краплями холодного поту на лобі – підхопився зі свого місця, а грізного вигляду постаті вже наближалися до почесних місць, до вівтаря, вже чулося зловісне:

– Сюди його давайте!

Князь, бачачи, до чого йдеться, підвівся й простяг правицю.

Натовп стримав свій запал і, вважаючи, що він хоче говорити, миттю стих.

Але князь хотів тільки розсіяти бурю і вгамувати пристрасті, щоби не допустити пролиття крові в храмі, коли ж побачив, що небезпечний момент минув, знову опустився на своє місце.

Через два стільці, поряд із київським воєводою, сидів нещасний підчаший: сива голова його схилилася на груди, руки безсило впали, а з губів, разом із риданнями, зірвалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю хрест зі смиренням!

Старець міг розбудити жалість у найзачерствілішому серці, але натовп зазвичай жалості не знає: знову там-сям зчинився галас, і тут раптом підвівся воєвода київський, давши рукою знак, що просить слова.

Воєвода відомий був як соратник Яреми, що здобув із ним не одну перемогу, тому слухали його уважно.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у зворушливих словах не відмовлятися від булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли батьківщина в небезпеці, хай заплющить закон своє недремне око, нехай порятує її від загибелі не поіменований вождем, а той, хто воістину зробити це здатен.

– Прийми ж булаву, непереможний вождю! Прийми і спаси – й не тільки город сей, а всю нашу вітчизну. Її вустами я, старець, тебе благаю, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки та діти. Спаси! Спаси!

Тут стався випадок, який зворушив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобнім одязі й, кинувши до ніг князя золоті прикраси та ще якісь коштовності, впала перед ним на коліна й вигукнула, голосно ридаючи:

– Прийми ж, князю, надбання наше! Життя тобі довіряємо, спаси! Відверни загибель.

Дивлячись на неї, сенатори, воїни, а за ними і весь натовп розридались, і крик, який вирвався ніби з одних грудей, струсонув стіни костьолу:

– Спаси!

Князь затулив лице руками, а коли прибрав долоні, в очах у нього блищали сльози. І все ж Ярема вагався: якщо він прийме булаву, чи не применшить він гідності Речі Посполитої?!

Тут підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – сказав він, – і розчавлений соромом і горем. Я маю право від непосильного тягаря відмовитись і покласти його на більш надійні плечі. Тому перед цим розп’яттям, перед усім лицарством вам віддаю булаву – беріть її без вагань.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилину тиша настала така, що чути було, як пролетить муха. Нарешті пролунав голос Яреми. Він промовив урочисто:

– За гріхи мої – приймаю.

Шал охопив зібрання. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, щоби припасти до його колін, кинути під ноги коштовності та гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Воїнство, очманівши від радості, кричало, що бажає йти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про здачу думали, а про захист до останнього подиху. Вірмени добровільно понесли гроші в ратушу, коли до пожертвувань іще й справа не дійшла, євреї в синагозі галасливо дякували своєму богові, гармати з валів стріляниною повідомили радісну новину, на вулицях стріляли з пищалей, самопалів і пістолів. Вітальні крики не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає перемогу або велике свято.