Генрик Сенкевич - Вогнем і мечем

– Здається мені, не про те люба панна запитати хоче, а про ті три голови дізнатися, що він зітнути збирався?

– Не вірю я, що намір його серйозний.

– І даремно, ласкава панно, без цього нічого не буде. А випадку кавалер сей вельми ретельно шукає. Ми спеціально їздили дивитися під Махнівкою, як він у самій гущі битви воює; навіть князь із нами поїхав. Повірте, я повидав багато битв, але такої бойні, певно, до кінця своїх днів не побачу. А коли підпережеться вашим шарфом, страх що виробляє! Знайде він свої три голови, будьте певні.

– Дай Боже кожному знайти те, що шукає! – із зітханням сказала Ануся.

Зітхнув і Володийовський, звівши очі до неба, та відразу з подивом перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Із кутка дивилося на нього грізне й сердите лице якогось незнайомого, з величезним носом і вусиськами, на дві мітли схожими, котрі швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Неважко було злякатися й носа цього, і очей, і вусів, але невеличкий Володийовський був не з боягузів, тому, як було сказано, лише здивувався й запитав, звернувшись до Анусі:

– А це що за особа он там, у кутку напроти? Дивиться на мене, наче з бебехами проковтнути хоче, і вусиськами ворушить, як старий кіт перед куснем сала…

– Цей? – запитала Ануся, показавши білі зубки. – Та це пан Харламп.

– Що іще за язичник?

– Ніякий він не язичник, а литвин, ротмістр із корогви віленського воєводи. Йому до самої Варшави наказано нас супроводжувати й там дожидатися воєводу. Не раджу, пане, йому заступати дорогу – людоїд це страшенний.

– Бачу, бачу. Та якщо людоїд, чому на мене зуби гострить? Тут і жирніші за мене знайдуться…

– Тому що… – сказала Ануся і розсміялася тихенько.

– Що значить – тому що?

– Тому що в мене закоханий і сам сказав мені, що всякого, хто наблизиться до мене, порубає на шматки. І зараз, повірте, лише присутність князя з княгинею стримує його, а то негайно причепився б до вас.

– От тобі й на! – весело вигукнув Володийовський. – Значить, отак воно, панно Анно? Ой, недаремно, мабуть, ми співали: «Ти жорстокіша орди, corda полониш завжди!..» Пам’ятаєте? Ох, ласкава панно, кроку не можете ступити, щоб кому-небудь не запаморочити голову!

– На свою біду! – відповіла, похнюпившись, Ануся.

– Ох, лицемірко! А що на це скаже пан Лонгинус?

– Хіба я винна, що пан Харламп цей мене переслідує? Я його не терплю й дивитися на нього не бажаю.

– Оце так! Глядіть, панно, як би через вас не пролилася кров. Підбийп’ятка плохий, мовби ягня, але, якщо справа почуттів торкнеться, ліпше від нього триматися подалі.

– Нехай хоч вуха йому відрубає, я тільки рада буду.

Сказавши так, Ануся покружляла, як дзиґа, на місці і випурхнула в інший куток кімнати до такого собі Карбоні, лікаря княгині, котрому заходилася жваво щось нашіптувати, італієць же очі втупив у стелю, ніби в екстазі.

До Володийовського тим часом підійшов Заглоба, і ну підморгувати здоровим своїм оком.

– Що за пташка, пане Міхал? – запитав він.

– Панна Анна Борзобагата-Красенська, старша фрейліна княгині.

– Гарненьке бісеня, оченята як ягідки, ротик мов намальований, а шийка – ух!

– Нічого, нічого!

– Вітаю, ваша милість!

– Облиште, пане. Це наречена Підбийп’ятки… буцімто наречена.

– Підбийп’ятки? Побійтеся Бога! Він же обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому тільки в кишені її носити! Або на вусах вона в нього примоститися може, як муха. Скажете таке…

– Постривайте, він іще в неї по струнці ходити буде. Геркулес був сильнішим, та й то захомутали.

– Тільки б рогів йому не наставила. А втім, тут я перший прикладу старання, не був би я Заглобою!

– Не хвилюйтеся, таких іще чимало знайдеться. Одначе жарти жартами, а вона дівиця добре вихована і хорошого роду. Вітрогонка, звичайно, та що ж… Молода та зелена, але ж вельми гарненька.

– Благородна ви душа, тому й хвалите… Хоча й справді – на диво мила пташка!

– Краса притягує людей. Он і той ротмістр, exemplum, [161]без пам’яті закоханий буцім.

– Ба! Погляньте краще на того ворона, з яким вона бесідує, – це іще що за диявол?

– Італієць Карбоні, княгинин лікар.

– Ич як сяє – мовби мідна пательня, а очища наче в delirium [162]закочує. Ех, кепські справи пана Лонгина! Я в цьому дещо тямлю, добру змолоду пройшов науку. При нагоді обов’язково розповім вашій милості, в яку потрапляв халепу, а коли є бажання, хоч зараз послухайте.

І Заглоба, підморгуючи ще дужче, зашепотів щось невеличкому лицареві на вухо, але тут підоспів час від’їздити. Князьсів із княгинею в карету, щоби після тривалої розлуки в дорозі досхочу наговоритися. Панночки розташувалися по екіпажах, а лицарі скочили на коней – і кавалькада рушила. Попереду їхав двір, а жовніри слідом, на деякій віддалі, тому що місця навкруги були спокійні і військовий ескорт не стільки для захисту, скільки для більшого блиску потрібен.