Жуль Верн - Діти капітана Ґранта

– Авжеж, 1861 року саме він відчалив із порту Ґлазґо на «Британії», і відтоді про нього не було ні слуху ні прослуху, – підтвердив Джон Манґлс.

– Понад усякі сумніви, це він! – Схвильовано підвівся лорд Гленарван. – «Британія» відпливла від Кальяо 30 травня, а 7 червня, вже за тиждень, зазнала аварії коло берегів Патагонії. Вся історія цієї катастрофи тепер зрозуміла. Друзі, здається, ми знайшли ключ до таємниці, та єдине, що залишається невідомим, – це довгота, на якій сталась аварія «Британії».

Потому лорд Гленарван знову взяв до рук перо й не вагаючись написав: «7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, приписане до порту Ґлазґо, затонуло біля берегів Патагонії в Південній Атлантиці. Два матроси й капітан Ґрант намагатимуться досягти континенту, де напевно стануть бранцями жорстоких індіанців. Цю пляшку з документами кинуто в океан… градуси довготи і 37°11́ південної широти. Допоможіть їм, інакше вони загинуть».

– Не залишається жодного сумніву, – мовив він, – що Англія обов’язково подасть допомогу своїм підданим, які зазнали лиха.

– Але ж у цих нещасних, – сказала леді Елен, – очевидно, є родини.

– Ви маєте рацію, люба, і я негайно повідомлю їх, що з’явилася надія на порятунок їхніх рідних. А тепер, друзі, нам час на палубу – яхта вже підходить до порту.

Справді, в цю мить із правого борту «Дункана» вже виднівся Ротсей, мальовниче чарівне містечко, що розташувалося в родючій прибережній долині. Далі яхта пропливла повз Грінок, і о шостій вечора капітан Джон Манґлс наказав кинути якір біля підніжжя базальтової скелі Дамбартон, на вершині якої здіймався славетний замок – притулок національного героя Шотландії Волліса. [1] Волліс, Вільям (близько 1270–1305 рр.) – баронет Вільям, ватажок боротьби шотландців з англійцями за незалежність Шотландії. ( Тут і далі – прим. перекл. )

На пристані на них уже чекав екіпаж, який мав доставити леді Елен і майора Макнабса до Малкольм-Кастла; сам же лорд Гленарван поспішив на потяг. Перед його відходом лорд іще встиг скористатися телеграфом, і за лічені хвилини редакції газет «Таймс» та «Морнінґ кронікл» отримали депеші такого змісту: «Для всіх зацікавлених. За довідками про долю трищоглового судна «Британія», приписаного до порту Ґлазґо, і капітана Ґранта звертатися до лорда Едварда Гленарвана, Малкольм-Кастл, Люсс, графство Дамбартон, Шотландія».

Поблизу села Люсс над мальовничою долиною здіймався один із найдавніших замків гірської Шотландії Малкольм-Кастл. Кришталево-чисті води озера Ломонд струменіли край підніжжя його неприступних кам’яних мурів. З давніх-давен замок був власністю знатного роду Гленарванів, який завжди був хоронителем традицій шотландської гостинності.

Попри свій величезний статок, лорд Гленарван був щедрою людиною та робив багато добрих справ. У палаті лордів сер Едвард, як найбільший землевласник, був представником від графства і завзято відстоював інтереси своїх земляків. Гленарван шанував звичаї предків і не підкорявся політиці Лондона, від якої не було жодної користі Шотландії. Але не був він при цьому й консерватором – у своєму графстві лорд радо підтримував усе нове та прогресивне, завжди залишаючись пристрасним патріотом. Навіть участь у перегонах вітрильних суден Королівського яхт-клубу він брав заради того, щоб уславити свою батьківщину.

Едвард Гленарван мав тридцять два роки. Це був високий на зріст кремезний чоловік із різкими й мужніми рисами обличчя, проте очі його завжди сяяли лагідністю. Лорд зажив слави благородної та відважної людини, багато хто вважав його схожим на героїв стародавніх шотландських балад.

Усього три місяці тому він одружився з дочкою відомого мандрівника Вільяма Таффнелла, який став жертвою жадоби до географічних відкриттів. Лорд познайомився з чарівною Елен, самовідданою й сміливою дівчиною з надзвичайними блакитними очима, невдовзі після смерті її батька, коли вона самотньо жила в рідній домівці в Кілпатріку. Гленарван із першого погляду зрозумів, що двадцятидворічна Елен буде йому чудовою, вірною дружиною, і негайно обвінчався з нею. Лорд не помилився – вона покохала чоловіка безмежно, а навколишнім фермерам та слугам у маєтку так сподобалася молода господиня Малкольм-Кастла, що вони називали її не інакше як «наша добра пані».

Молоде подружжя почувалося цілком щасливим в оточенні дикої природи гірської Шотландії. Молодята часто гуляли в затінку дубових і кленових алей, берегами озер, долинами, де іноді ще можна було почути старовинні шотландські пісні, або блукали серед прадавніх руїн, де кожен камінь міг повідати про славетну історію цього дивовижного краю. Та лорд Гленарван ані на мить не забував, що його молода дружина – донька видатного мандрівника, тож напевно мала б успадкувати батькове захоплення далекими мандрами. Заради цього й було побудовано яхту «Дункан» – його подарунок для Елен.