Марія Кореллі - Спокута сатани

Гризливий біль, хвороблива слабкість, мертовне заціпеніння, ненажерливість тварини, що благає їжі, − всі ці відчуття задосить страхітливі для тих, хто через безталання день при дні готував себе до них; але, можливо, набагато болісніші вони для того, хто дістав витончене виховання і вважав себе за «джентльмена». І я відчував, що не заслуговую на страждання вбозтва, в якому опинився. Я сумлінно працював. Після смерті свого батька, коли я виявив, що кожен пенні з його позірного статку належить кредиторам і що з нашого дому й маєтку мені нічого не лишилося, крім коштовної мініатюри моєї матері, яка віддала життя, народжуючи мене на світ, − відтоді, кажу я, мені довелося трудитися зранку й допізна. Університетську освіту я застосував до літератури, до якої, як мені здавалося, мав покликання. Я шукав собі заняття мало не в кожній лондонській газеті. У багатьох редакціях мені були відмовляли, в деяких брали на випробування, але ніде не обіцяли постійної роботи.

Хто б не шукав заробітку, маючи саму лишень голову й перо, на початку цієї кар'єри з ним будуть поводитись, як із парією. Нікому він не потрібен, усі його зневажають. Його прагнення осміюють, його рукописи повертають нечитаними, про нього піклуються менше, ніж про ув'язненого вбивцю. Убивця принаймні одягнений і нагодований, статечний священик відвідує його, а тюремник інколи навіть не від того, щоб зіграти з ним у карти. Але людина, обдарована оригінальними думками і здатна висловлювати їх, уважається найгіршим злочинцем, і її, якби могли, заштурхали б до смерті.

Я терпів у похмурому мовчанні й стусани, й удари і жив далі − не з любові до життя, а лише тому, що зневажав боягузтво самознищення. Я був іще надто молодим, щоб легко облишити надію. Я мав невиразну думку, що й моя черга настане, що колесо фортуни, яке вічно обертається, одного чудового дня знесе мене вгору, як тепер тягне донизу, лишаючи мені тільки змогу подальшого існування, − адже це було нидіння й більше нічого. Врешті-решт я дістав роботу в певному добре знаному літературному виданні. Тридцять романів на тиждень присилалося мені на критику. Я набув звички неуважно переглядати вісім або десять з-поміж них і писав шпальту гучної лайки, цікавлячись тільки цими, випадково дібраними; решту ж я залишав загалом без уваги. Такий спосіб дій виявився вдалим, і протягом певного часу я чинив саме так, щоби сподобатись моєму редакторові, який платив щедрий гонорар у п'ятнадцять шилінгів за мою щотижневу працю.

Та одного разу, дослухавшись до голосу сумління, я змінив тактику та палко похвалив твір, котрий був і оригінальним, і прекрасним. Автор його виявився ворогом часопису, що в ньому я працював. Результатом моєї хвальної рецензії на твір ненависного суб'єкта було те, що особиста злоба видавця взяла гору над совісністю і мене позбавили заробітку. Після цього мені довелося злидарювати, заробляючи собі на хліб працею найманого письменника, живучи обіцянками, яких ніколи не виконують, аж поки, як я сказав, на початку січня, посередині лютої зими, не опинився дослівно без шеляга, віч-на-віч із голодною смертю, заборгувавши місячну платню за свою вбогу квартирку, що її наймав на одній з глухих вуличок неподалік Британського музею.

Цілісінький день я тинявся з однієї газетної редакції до іншої, шукаючи роботи й не знаходячи її. Усі місця було зайнято. Так само надаремно намагався я презентувати свій рукопис, але редакційні «лектори» визнали його за особливо бездарний. Більшість тих «лекторів», як я довідався, самі були романістами, які на дозвіллі читали чужі твори і видавали свій вирок. Я ніколи не міг знайти справедливості в такій системі. Мені здається, що це − звичайнісіньке протегування посередності та придушення оригінальності. Романіст-«лектор», який домагається для себе місця в літературі, природно, радше схвалить пересічний твір, ніж той, що міг би виявитися вищим за його власний. Добра ця система чи погана, але для мене й мого літературного дитяти вона була шкідливою. Останній редактор, до якого я звернувся, був, імовірно, людиною доброю: він дивився на мою потерту одіж і виснажене обличчя з певним співчуттям.

− Мені дуже шкода, − сказав він, − але мої «лектори» одностайно відкинули ваш твір. Мені здається, ви надміру серйозні й за гостро висловлюєтесь проти суспільства. Це непрактично. Не слід ніколи засуджувати суспільства: воно купує книжки. От якщо можете, напишіть дотепну любовну історійку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбільший успіх у наші часи.

Читать дальше