Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Червоне і чорне

Зухвалість лакеїв обурила горду натуру Жульєна. Він кинувся в коридор, куди виходили келії старовинного абатства, штовхаючи всі двері, на які натрапляв. Одні, зовсім маленькі дверцята піддались, і він опинився в келії серед камер-лакеїв монсеньйора, одягнених у чорні лівреї, з ланцюгами на шиї. Поспішність, з якою він зайшов сюди, змусила їх подумати, що його викликав сам єпископ, і вони пропустили його. Пройшовши кілька кроків, він опинився у величезній готичній, надзвичайно темній залі з чорними дубовими панелями: стрілчасті вікна, всі, крім одного, були закладені цеглою. Грубе, нічим не прикрите цегляне мурування поруч із старовинними розкішними панелями становило вельми убоге видовище. Вздовж довгих стін зали, збудованої герцогом Карлом Сміливим у тисяча чотириста сімдесятому році на спокуту якогось гріха і добре відомої бургундським антикварам, тяглись ряди дерев'яних крісел з багатим різьбленням. На них були інкрустовані різнобарвним деревом всі чудеса апокаліпсиса.

Похмура пишнота, спотворена голою цеглою і білим тиньком, глибоко вразила Жульєна. Він мовчки спинився. На другому кінці зали, біля єдиного вікна, крізь яке пробивалося світло, він побачив велике дзеркало в рамі з червоного дерева. Якийсь молодик у фіолетовій сутані і мереживному стихарі, але з непокритою головою, стояв за три кроки від дзеркала. Цей предмет здавався дуже недоречним у такому місці; його, очевидно, привезли сюди з міста. Жульєн помітив, що в молодика був сердитий вигляд. Правою рукою він поважно роздавав благословення в бік дзеркала.

«Що б це могло означати? – подумав Жульєн. – Мабуть, цей молодий священик виконує якусь підготовчу церемонію. Це, певне, секретар єпископа… такий зухвалий, як ці лакеї… Та дарма, спробуємо!»

Він неквапно пройшов через усю величезну залу, не відводячи очей від єдиного вікна і від молодика, що невпинно когось благословляв.

Що ближче він підходив, то ясно бачив, яке розгніване обличчя в цього чоловіка. Помітивши розкішний стихар, обшитий мереживом, Жульєн мимоволі спинився за кілька кроків від дзеркала.

«Я все-таки повинен звернутися до нього», – вирішив він нарешті. Але краса зали схвилювала його, і він наперед болісно відчував образу від грубощів, які йому зараз доведеться почути.

Молодик побачив його в дзеркалі, обернувся, гнів миттю зник із його обличчя, і він лагідно запитав Жульєна:

– Ну що ж, пане, вона, сподіваюсь, готова? Жульєн остовпів від подиву. Коли юнак обернувся до нього, Жульєн побачив наперсний хрест на його грудях: це був сам єпископ агдський. «Такий молодий, – подумав Жульєн, – щонайбільше на шість чи вісім років старший за мене».

І йому стало соромно своїх шпор.

– Монсеньйор, – відповів він несміливо, – мене послав до вас ректор капітулу пан Шелан.

– О! Я чув про нього багато доброго, – мовив єпископ так лагідно, що захоплення Жульєна побільшилось. – Даруйте мені, пане, я думав, ви той чоловік, що має принести митру, її погано запакували в Парижі – парча зверху геть пом'ялась. Вона матиме просто жахливий вигляд, – сумно додав молодий єпископ. – Та ще й чекати мене змушують!

– Монсеньйоре, я піду по вашу митру, якщо ваше преосвященство дозволить.

Жульєнові гарні очі подіяли на єпископа.

– Прошу вас, пане, йдіть, – відповів той з чарівною лагідністю, – вона мені потрібна негайно. Я в розпачі, що змушую чекати весь капітул.

Дійшовши до середини зали, Жульєн обернувся і побачив, що єпископ знов почав благословляти. «Та що ж це таке? – знов подумав Жульєн. – Напевно, це якийсь церковний обряд, що підготовляє сьогоднішню церемонію».

Увійшовши в келію, де були камер-лакеї, він побачив у них у руках митру. Мимохіть скоряючись владному поглядові Жульєна, вони подали йому митру його преосвященства.

Він з гордістю поніс її; увійшовши в залу, він уповільнив ходу, несучи її з повагою. Єпископ тепер сидів перед дзеркалом, але час від часу його права рука, хоч і стомлена, і далі благословляла. Жульєн допоміг йому накласти митру. Єпископ похитав головою.

– Еге, вона тримається, – задоволено сказав він Жульєнові. – Можна вас попросити трохи відійти?

Єпископ швидко вийшов на середину зали, потім, наближаючись повільними кроками до дзеркала, знов прибрав сердитого вигляду і став поважно роздавати благословення.

Жульєн остовпів, він починав усе розуміти, але не наважувався повірити цьому. Єпископ спинився і раптом, втративши всю свою суворість, глянув на нього й спитав: