Стендаль (Мари-Анри Бейль) - Червоне і чорне

– Це якийсь дуже спасенний, але дивовижний заклад, – сказала пані де Реналь, – жінок туди не пускають. Я тільки знаю, що там усі кажуть один одному «ти». Наприклад, якщо наш лакей там зустрінеться з паном Вально, то цей зарозумілий дурень зовсім не розгнівається на те, що Сен-Жан звертатиметься до нього на «ти», і сам відповість йому тим самим. Коли ви хочете докладніше дізнатися, що саме там робиться, я розпитаю при нагоді пана де Можірона і пана Вально. Ми вносимо туди по двадцять франків за кожного слугу, щоб вони нас коли-небудь не зарізали.

Час минав непомітно. Коли Жульєна охоплювали напади похмурого честолюбства, він згадував принади своєї коханої і заспокоювався. Змушений ховати від неї свої сумні й глибокі міркування – бо вони належали до протилежних таборів, – Жульєн, сам того не помічаючи, ще дужче відчував щастя, яке вона йому давала, і дедалі більше підпадав під владу її чарів.

У ті хвилини, коли в присутності дітей, що стали тепер вже надто кмітливі, їм доводилося триматися в рамках спокійної, розважливої розмови, Жульєн, дивлячись на неї сяючими від кохання очима, покірно слухав її розповідь про те, що робиться у світі. Часто серед розмови про яке-небудь хитре шахрайство, пов'язане з проведенням дороги або з підрядами, пані де Реналь раптом забувалася й втрачала самовладання. Жульєнові доводилося спиняти її, бо вона з неуважності дозволяла собі з ним такі інтимні жести, як із своїми дітьми. І справді, були хвилини, коли їй здавалося, що вона любить його, як свою дитину. Хіба не доводилось їй безперестанку відповідати на його наївні запитання про тисячу найпростіших речей, які відомі хлопчикові з доброї сім'ї вже в п'ятнадцять років? Але через хвилину вона дивилася на нього з захопленням, як на свого володаря. Глибина його розуму навіть лякала її; щодалі ясніше бачила вона в юному абаті майбутню велику людину. Вона уявляла собі його то папою, то першим міністром, як Рішельє. «Чи доживу я до того часу, коли ти прославишся? – сказала вона Жульєнові. – Перед великою людиною тепер відкриті всі дороги: вона потрібна і королю, і церкві. Адже про це весь час тільки й чуєш розмови в салонах. І якщо не з'явиться якийсь новий Рішельє й не вгамує цю бурю розбрату й чвар – все загине».

Третього вересня, о десятій годині вечора, головною вулицею Вер'єра галопом проскакав жандарм, розбудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна. Естафета була негайно надіслана у Вержі. Пан де Реналь приїхав уночі й застав усе місто схвильованим. Кожен набридав зі своїми претензіями. Ті, хто були менш заклопотані, поспішали найняти балкони, щоб подивитись на в'їзд короля.

Кого призначити командиром почесної варти? Пан де Реналь розумів, як багато важить – в інтересах власників будинків, що підлягають перенесенню, – щоб командування було покладено на пана де Муаро; це могло б допомогти йому одержати місце першого помічника. Не могло бути ніяких нарікань щодо благочестя пана де Муаро, воно справді бездоганне. Але пан де Муаро зроду не їздив верхи. Це був чоловік тридцяти шести років, дуже несміливий, що однаково боявся впасти з коня і опинитись у смішному становищі.

Мер викликав його до себе о п'ятій годині ранку.

– Ви бачите, пане, я звертаюсь до вас за порадою так, начебто ви вже зайняли посаду, на якій вас бажають бачити всі чесні люди. В нашому нещасному місті процвітають фабрики, ліберали стають мільйонерами, вони мріють забрати владу в свої руки й домагаються її всіма засобами. Будемо ж дбати про інтереси короля, монархії і – в першу чергу – нашої святої віри. Як на вашу думку, пане, кому можна доручити командування почесною вартою?

Незважаючи на невимовний жах перед кіньми, пан де Муаро нарешті згодився взяти на себе цей почесний обов'язок як мученицький подвиг.

– Я зумію триматися достойно, – сказав він мерові. Часу лишилось дуже мало, а треба ще було приготувати мундири, в яких сім років тому зустрічали якогось принца крові.

О сьомій годині приїхала з Вержі пані де Реналь з дітьми і з Жульєном. В її вітальні вже було повно дружин лібералів. Посилаючись на те, що зараз треба показати повне єднання партій, вони благали її замовити слівце перед паном мером, щоб той дав їхнім чоловікам місця в почесній варті. Одна з дам запевняла, що коли її чоловіка не виберуть, він з горя оголосить себе банкрутом. Пані де Реналь швиденько всіх випровадила. Вона здавалась чимось дуже стурбованою.