Григорій Квітка-Основ’яненко - Конотопська відьма. Вибрані твори

Уже було геть-геть. Ось і дівчата зібралися іти на ярманок, бо усе піджидали, щоб порідшало народу на місці; а то як у тісноті, так думали, що їх не так і розглядають. Ось і тягнеться низка їх, та усе на підбор: одна від другої чорнявіша, одна від другої краща. Порозряджувані так, що господи! Середу дня сонечко пригріло, так воно й тепленько: от вони і повихоплювались без свиток, в самих баєвих червоних юпках, що так, як мак, цвіте! Скиндячки на головах усе по-харківськи положені, коси у дрібушки позаплітовані і жовтими гвоздиками та барвінком позаквітчувані; у сорочок і рукава, і ляхівки повишивані та повимережувані; на шиях намиста у кожної разків по десять, коли ще не більш: аж голову гне! Золоті дукати та срібні хрести так і сяють; плахти картацькі, запаски і шовкові, і колісчасті, пояси каламайкові; та усі як одна у червоних черевичках і у білих та у синіх панчішках. А за ділом же вони й вийшли? А як же? Витришків куповати, та щоб чи не пожартують парубки з ними. Вже звісна дівчача натура, хоч у панстві, хоч у мужицтві.

От ходять по ярманку, дещо собі вигадують і регочуться; як одна – зирк! та й каже нищечком: «Дівчатка! дивітесь: у нас постой, салдати!» – «Брешеш! Де ти їх уздріла?» – питаються і розглядають усюди. «Та онде, онде, біля дігтярної лавки стоїть з оружжом калавурний…» – «Так і є» – гукнули усі та й почали щебетати та сміятись, з місця на місце переходять, та одна одну і пха, то буцім спотикаються; а самі знай озираються та, як тії пави, вихиляються, щоб салдат до них озирнувся та зачепив би котру. От тут би їм і лахва, тут би вони й стали його розпитовати, чи тут проходом, чи постоєм? От тут і сказали б йому, щоб з товариством приходили до них на вечорниці, бо вже вони дуже давно бачили що путнє, а свої парубки остили і обридли.

От і визвалася з них Домаха та й каже: «А тривайте лишень, я піду побіля нього, та вже ж не я буду, щоб він мене не заняв; ось дивітесь лишень. Та глядіть, коли треба буде, то відкликайтесь до мене». От і пішла, буцімто й не вона. То сюди, то туди озирнеться, то пісеньки під ніс собі мугиче, то хусточкою помахує, то нахилиться підв’язку підв’язовати… от вже і до салдата доходить та неначе з ким-небудь і розмовля: «Де то тут шпалери та шумиха продається?… Коли б мені хто показав?…» Та й заспіва собі нишком. О! що то вже за дівка!.. Вона не знала, як під кого підвернутись? Вона не вміла, як кому пришви пришити? Ну, ну! І проворна, і жартовлива була, та таки і світу видала: аж два годи у Харкові по мойкам заробляла, так її вже не вчити: усе знала.

Як побачили подруги, що вона вже близенько біля салдата, а він її ще й не зачіпа, мабуть, не бачить, та й гукнули до неї разом: «А куди ти, Домахо, пішла?» А вона біля салдата стоїть і хусточкою махає та голосно і кричить: «Ось куплю шумихи на квітки, коли який чорт не перепине». А наш салдат стоїть, ні зачіпляє, ні перепиняє і нічим її не займає! «Що за недобра мати, – думає Домаха, – таки біля самісінького його йшла, а він мене і не займа. Хіба не сміє, чи що? Та вже ж вернусь ще…» От і вернулася і таки біля самісіньких його ніг іде… і впустила хустку, буцім загубила, думаючи, що салдат гукне на неї, щоб вернулася і підняла хустку; от вона тут з ним і заговорила б, і пожартовала, а там би і пішли лади… Не з чорта ж хитра й Домаха! Так що ж бо? Хустка лежить, а салдат і волосом не двига. Стала наша Домаха та й оглядається і каже голосно: «От мені лихо! загубила хустку… Коли б хто підняв та віддав, то я вже знаю, як би йому подяковала!» Озирається, сердешна, і погляда іспідліб’я, та ба! Стоїть салдат і на хустку не дивиться. Нігде Домасі дітись, треба вертатись… От би то і підбіга, і вижида, і каже, і говорить: «От біда! лежить моя хусточка біля самісінького салдата… Як тут узяти? Я боюсь, щоб він мене не вхопив або щоб з оружжа не застрелив…» Підійшла – і нахиляється, і бере б то й не бере… а усе вижида салдата… Так що ж бо: не на таківського наскочила! Далі нахилилась і простяга руку, неначе не ївши, а сама усе дивиться на нього… а далі як придивилась… як зарегочеться на усю вулицю… А дівчата і відозвалися до неї: «А що він тобі там говорить? Домахо, Домахо! Кажи-бо, що він говорить?» – «Але, говорить…» – кричить Домаха, та скільки зря відтіль, та за сміхом і слова не вимовить.

«Що… що таке?… Що він тобі сказав?…» – обступивши, дівчата Домаху ув один голос випитують. «Еге! що казав? – каже Домаха. – То не живий салдат, а то його парсуна!» – «Йо!» – гукнули дівчата і підбігли розглядати: аж справді намальований! Реготались, реготались; вигадували дещо та й пішли геть по ярмарку. А сеє чувши, і багато дехто підходили, вже не боячись: розглядяться, роздивляться та й скажуть: «Так і є, що намальований!» – та й підуть собі.