Роберт Стівенсон - Острів Скарбів / Treasure Island

Я приніс склянку рому. Він жадібно схопив її і випив одним духом.

– Гей, гей, – промовив, – отепер мені трохи покращало. Послухай, друже, лікар не казав, скільки я валятимусь на оцій старій койці?

– Принаймні тиждень, – відповів я.

– Хай його грім пальне! – вигукнув капітан. – Тиждень! Не можу цього я собі дозволити: вони встигнуть до того часу прислати мені чорну мітку. Негідники вже натрапили на мій слід. Марнотратники, ледарі, своє не зберегли, а тепер ганяються за чужим! Хіба ж так справжні моряки роблять? От узяти мене: я людина ощадлива, ніколи не тринькав гроші, ніколи їх не губив. Я зумію знов обдурити їх! Не страшні вони мені! Відчалю від цього рифу, братику, і знову пошию їх у дурні.

Говорячи це, він заледве підвівся з ліжка і сперся на моє плече з такою силою, що я мало не закричав. Раптом його ноги, мов колоди, опустилися на підлогу. Погрози ніяк не відповідали тому слабкому голосу, яким він їх виголошував.

Сівши на край ліжка, він довго віддихувався.

– Цей лікар мене доконав, – пробурмотів урешті. – У вухах дзвенить… Допоможи мені лягти…

Але перш ніж я взявся допомагати, він упав на спину і на якийсь час замовк.

– Джіме, – сказав він нарешті, – ти бачив сьогодні того моряка?

– Чорного Пса? – спитав я.

– Атож, Чорного Пса, – відповів він. – То дуже поганий чоловік, але ті, що послали його, ще гірші. Слухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорну мітку, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня… Ти ж умієш їздити верхи, правда? Сідай, кажу, тоді на коня й жени щодуху… Ну, тепер мені все одно… Мчи хоч до цього лікаря, до того телепня, й перекажи йому, щоб він свистів усіх нагору – суддів там і різних присяжних – і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбоу», всю стару зграю Флінта, всіх до єдиного, скільки їх ще лишилося живими. Я був першим штурманом старого Флінта. Першим штурманом! І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені в Саванні, коли лежав при смерті, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не надішлють мені чорної мітки. Чи поки не побачиш знову цього Чорного Пca або моряка на одній нозі. Одноногого моряка, Джіме, бійся найдужче!

– А що це за чорна мітка, капітане? – спитав я.

– Це виклик, друже, так би мовити, повістка на суд. Коли її пришлють, я тобі скажу. Ти тільки не проґав їх, Джіме, і я все поділю з тобою порівну, слово честі…

Язик у нього почав заплітатися, голос послабшав. Я дав йому ліків, і він випив їх покірливо, мов дитина, сказавши:

– Якщо коли-небудь якийсь моряк потребував ліків, то це я.

Зрештою він забувся важким, безтямним сном, і я вийшов.

Що я робив би, коли б усе йшло гаразд, не знаю. Очевидно, розповів би про все лікареві, бо смертельно боявся, що капітан пошкодує про свою відвертість і приб’є мене.

Але обставини склалися інакше. Увечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике сімейне горе, відвідування сусідів, похорон і різні господарські турботи так закрутили мене, що в мене не було часу ні думати про капітана, ні боятися його.

Наступного ранку він зійшов униз і пообідав, як завжди. Їв мало, зате багато пив. Гадаю, він випив рому навіть більше, ніж звичайно, бо сам хазяйнував біля буфета і при цьому так сердито сопів, що ніхто не наважувався йому суперечити. Вночі, напередодні похорону, він був так само п’яний, як і завжди. Огидно було слухати його розгнуздану, дику пісню в нашому сумному домі. І хоч він був дуже слабий, ми всі до смерті боялися його. А лікар у той час був далеко: його несподівано викликали до пацієнта за багато миль звідси, і він не з’являвся поблизу нашого будинку після смерті мого батька.

Я сказав, що капітан був слабий. І справді, здавалося, що він дедалі слабшає, а не одужує. Важко пересувався по сходах, знову й знову ходив із загальної кімнати до буфета й назад. Іноді вистромляв носа з дверей – відчути запах моря, – тримаючись при цьому за стіну, щоб не впасти. Дихав важко й швидко, як людина, що здирається на круту гору.

Тепер він уже не заговорював до мене і, мабуть, зовсім забув про свою відвертість, хоч став ще буйнішим і, незважаючи на свою слабість, ще лютішим, ніж будь-коли. Напившись, він витягав кортик і клав його перед собою на столі. Але разом з тим майже не звертав уваги на людей і, здавалося, весь час був заглиблений у свої думки та примарні видіння. Якось, на превелике наше здивування, навіть почав мугикати якусь сільську любовну пісеньку, що він її чув, мабуть, замолоду, коли ще не почав блукати по морях.