Джейн Остин - Чуття і чутливість

– Яка ж, добродійко? – майже хором запитали всі.

– Щось трапилося із міс Вільямс, не інакше.

– А хто така міс Вільямс? – спитала Маріанна.

– Як, невже ви не знаєте, хто така міс Вільямс? Певна, що про міс Вільямс ви що-небудь, звичайно ж, чули! Вона – родичка полковника, серденько. І дуже близька. Така близька, що юним панночкам і знати не слід. – Трохи стишивши голос, вона тут же повідомила Елінор: – Це його незаконна дочка!

– Та невже?

– Саме так. Вона – викапаний батько. Ось побачите – полковник відпише їй увесь свій статок.

Коли сер Джон повернувся, він негайно приєднався до загальних нарікань, але на закінчення сказав, що раз уже вони зібралися, то їм слід придумати, як найприємніше провести час. Після недовгої наради всі погодилися, що хоча справжню втіху вони могли знайти лише у Вайтвеллі, але прогулянка в екіпажах околицями теж може бути якоюсь розрадою. Наказали подати екіпажі. Першим під’їхав екіпаж Віллоубі, і ніколи ще Маріанна не сяяла таким щастям, як у ту хвилину, коли вона сіла в нього. Віллоубі вшкварив коней, вони зникли серед дерев парку, і товариство знову побачило їх тільки тоді, коли вони повернулися до Бартона, причому набагато пізніше інших. Обоє були дуже задоволені поїздкою, проте лише в найзагальніших виразах розповіли, що кружляли манівцями, а не вирушили до пагорбів, як інші.

Потім домовилися ввечері потанцювати, а день провести якомога веселіше. До обіду під’їхали інші члени сімейства Кері, і сер Джон з великим задоволенням помітив, що за стіл сіло ледь не двадцятеро осіб. Віллоубі посів своє звичайне місце поміж двома старшими сестрами Дешвуд, місіс Дженнінгс сіла праворуч від Елінор, і ще не встигли подати першу страву, як вона, нахилившися до Маріанни позаду Елінор і Віллоубі, сказала досить голосно, щоб почули і вони:

– А я вивела вас на чисту воду, попри ваші хитрощі! Мені відомо, де ви провели ранок.

Маріанна зашарілася і похапцем спитала:

– Ну й де ж?

– А хіба ви не знали, – втрутився Віллоубі, – що ми каталися в моєму екіпажі?

– Як же не знати, містере Шибенику?! Саме тому я і спиталася, де саме ви каталися… Сподіваюся, міс Маріанно, ваш майбутній будинок вам сподобався. Він дуже великий, як мені добре відомо, але я вважаю, що до мого першого візиту ви його умеблюєте наново, бо коли я була там востаннє шість років тому, тоді вже в цьому була нагальна потреба.

Маріанна відвернулася, неабияк збентежена. Місіс Дженнінгс дружелюбно розсміялася, і Елінор довелося вислухати, як та, твердо вирішивши дошукатися істини, не більше і не менше як підіслала свою покоївку до грума містера Віллоубі і таким чином встановила, що вони їздили в Алленхем і провели там чимало часу, гуляючи садом і оглядаючи будинок.

Елінор не повірила власним вухам. Вона не могла навіть уявити, щоб Віллоубі запросив Маріанну, а та погодилася увійти до будинку місіс Сміт, з якою була абсолютно незнайома.

Щойно вони покинули їдальню, як Елінор спитала про це Маріанну, і, на свій превеликий подив, з’ясувала, що місіс Дженнінгс анітрохи не схибила проти істини.

Маріанна навіть розсердилася на неї, що та сумнівалася.

– Чому ти гадаєш, Елінор, що ми не могли поїхати туди і оглянути будинок? Адже ти сама не раз висловлювала таке бажання!

– Так, Маріанно. Але я не переступила б його поріг без відома місіс Сміт і в товаристві одного лише містера Віллоубі.

– Але містер Віллоубі – єдина людина, що має право показувати цей будинок, а позаяк ми їхали в кабріолеті, то нікого третього з нами бути не могло. У мене ще ніколи не було такого приємного ранку!

– Боюся, – сказала Елінор, – приємність не завжди є свідченням пристойності.

– Навпаки, Елінор, більш надійного свідчення і знайти не можна. Коли б я пішла супроти вимог справжньої пристойності, то весь час відчувала б це: адже, вчиняючи погано, ми завжди це усвідомлюємо, і в такому разі я не мала б ніякої приємності взагалі.

– Але, мила Маріанно, тепер, коли тобі довелося вислухати нестерпно безцеремонні натяки, невже ти не переконалася в необачності своєї поведінки?

– Якщо вважати безцеремонні натяки місіс Дженнінгс доказом порушення пристойності, всі ми тільки те й робимо, що порушуємо їх кожну мить нашого життя. Її осуд зачіпає мене не більше, ніж її похвала. Я не бачу нічого поганого в тому, що гуляла в саду місіс Сміт і оглянула її будинок. З часом вони належатимуть містеру Віллоубі і…

– Навіть якби з часом їм судилося належати тобі, Маріанно, все одно твоєму вчинку виправдання немає.