Джейн Остин - Чуття і чутливість

– Дякую, добродійко, зовсім ні.

– Вам пишуть з Авіньйона? Чи вашій сестричці не стало гірше?

– Ні, добродійко. Це лист із Лондона. Звичайний діловий лист.

– Так чому ж він вас схвилював, якщо він діловий і звичайний? Ні-ні, полковнику, ви нас не обдурите! Доведеться вам у всьому зізнатися.

– Бігме, добродійко! – втрутилася леді Мідлтон. – Що ви таке кажете!

– Може, вам повідомили, що ваша кузина Фанні вийшла заміж? – наполягала місіс Дженнінгс, ігноруючи докір дочки.

– Та ні ж бо, кажу вам.

– О, тоді мені зрозуміло, від кого лист, полковнику. Сподіваюся, вона почувається добре.

– Про кого ви говорите, добродійко? – спитав він, злегка червоніючи.

– О! Ви чудово знаєте, про кого.

– Я дуже шкодую, пані, – сказав полковник, звертаючись до леді Мідлтон, – що отримав цього листа саме сьогодні, він стосується справи, яка вимагає моєї негайної присутності в Лондоні.

– В Лондоні! – вигукнула місіс Дженнінгс. – Але що вам робити там о цій порі року?

– Мені надзвичайно сумно відмовлятися від такої приємної компанії, – продовжував він. – Тим більше, що, боюся, без мене вас до Вайтвелла не впустять.

Для них усіх це був жахливий удар!

– А якщо ви напишете записку економці, містере Брендоне? – засмучено спитала Маріанна. – Може, цього вистачить?

Він похитав головою.

– Ми мусимо їхати, хіба ж можна відкладати, коли все готово?! – вигукнув сер Джон. – Ви поїдете до Лондона тільки завтра, Брендоне, і не сперечайтеся!

– Якби це було так легко! Та не в моїй владі відкласти поїздку навіть на день.

– Ви хоча б трохи розповіли нам про цю справу, – сказала місіс Дженнінгс, – а ми б вирішили – можна її відкласти чи не можна.

– Але ж ви затримаєтеся лише на шість годин, – зазначив Віллоубі, – якщо відкладете від’їзд до нашого повернення.

– Я не можу дозволити собі втратити навіть одну годину…

Елінор почула, як Віллоубі тихенько сказав Маріанні:

– Є люди, які терпіти не можуть пікніків, і Брендон належить до них. Просто він боїться схопити нежить і тому вигадав цю історію, щоб не їхати. Готовий поставити п’ятдесят гіней, що лист він написав сам.

– Аніскільки в цьому не сумніваюся, – відповіла Маріанна.

– Мені давно відомо, Брендоне, – сказав сер Джон, – що вас, якщо вже ви прийняли рішення, не переконати! Але все одно – добре зважте! Міс Кері з сестричкою приїхали з Ньютона, троє сестер Дешвуд пройшли пішки всю дорогу від котеджу, а містер Віллоубі встав аж на дві години раніше звичайного – і все заради пікніка у Вайтвеллі.

Полковник Брендон знову висловив свій жаль, що став причиною такого неприємного розчарування, але водночас запевнив, що вчинити інакше він не може.

– Гаразд, а коли ж ви повернетеся?

– Сподіваюся, як тільки ваші справи в Лондоні будуть закінчені, ми знову побачимо вас в Бартоні, – додала її милість. – А поїздку до Вайтвелла ми мусимо відкласти до вашого повернення.

– Ви дуже люб’язні. Але поки що зовсім невідомо, коли я зможу повернутися, і тому я не можу щось обіцяти.

– А! Він мусить повернутися і обов’язково повернеться! – скрикнув сер Джон. – Якщо до кінця тижня він не повернеться, то я подамся за ним сам!

– Неодмінно, сер Джон, неодмінно! – підхопила місіс Дженнінгс. – Може, тоді ви і дізнаєтеся, що він від нас приховує.

– Знаєте, я не люблю пхати носа в чужі справи. До того ж здається, що ця справа для нього не надто приємна.

Слуга доповів, що коні полковника Брендона подані.

– Ви ж не верхи вирушите до Лондона? – поцікавився сер Джон.

– Ні. Тільки до Хонітона. А звідти я поїду на поштових.

– Ну, коли ви вже вирішили їхати, то бажаю вам щасливої дороги. А може, все-таки передумаєте, га?

– Запевняю вас, це не від мене залежить.

І полковник почав з усіма прощатися.

– Чи є надія, міс Дешвуд, побачити взимку вас і ваших сестер у Лондоні?

– Боюся, що анінайменшої.

– У такому разі я змушений попрощатися з вами на довший термін, ніж мені хотілося б.

Маріанні він лише мовчки вклонився.

– Нумо, полковнику, – мовила місіс Дженнінгс. – Скажіть хоч зараз – навіщо ви виїжджаєте?

У відповідь він побажав їй доброго ранку і в супроводі сера Джона вийшов з кімнати.

Тепер, коли ввічливість уже не стояла на перешкоді, докори і обурені вигуки посипалися з усіх боків. Всі знову і знову сходилися на тому, яким прикрим є подібне розчарування.

– А я здогадуюся, що це за справа! – раптом екзальтовано оголосила місіс Дженнінгс.