Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий Кит

Серед них є такі, хто хоч і має біблійне ім’я, як велить установлений на острові звичай, і, з молоком матері всмоктавши звичку до строгого й урочистого квакерського етикету, до всіх звертається на «ти», – все ж під впливом нескінченних ризикованих пригод, з яких складається його життя, починає дивним чином поєднувати ці дивацтва із зухвалою вдачею і бунтівними пориваннями, гідними скандинавського морського конунга і романтичного римського язичника. І коли ці риси поєднуються в людині великої душевної сили, із жадібним мозком та палким серцем, у людині, яку мертва тиша і самота довгих нічних вахт у далеких морях під яскравими зорями, незнаними тут, на Півночі, навчили мислити вільно і незалежно, отримуючи всі приємні й гіркі враження з недоторканих грудей самої природи, довірливої і відкритої, і лише так – хіба що іноді з випадковою допомогою – вивчати сміливу, бентежну, величну мову, – отоді народжується людина, одна з цілого народу, благородна, досконала людська істота, якій призначена роль на сцені великої трагедії. І зі сценічного погляду її чесноти не здаються меншими, якщо в глибині її душі від природи чи завдяки обставинам чаїться якась уперта і всепереможна вразливість. Адже всі трагічно великі люди стають такими завдяки своїй зачаєній вразливості. Пам’ятай про це, юне марнославство: усяка смертна велич – лише недуга. Але поки що ми зустрілися не з такою, а з зовсім іншою людиною, яка, втім, теж являє собою один із квакерських типів, що виник під впливом особливих умов.

Так само як і капітан Пелег, капітан Білдад був заможною людиною і вже відійшов від справ. Проте, на відміну від капітана Пелега, який анітрохи не цікавився так званими серйозними предметами, вважаючи їх не вартими уваги дрібницями, капітан Білдад не лише здобув освіту в традиціях найсуворішого нентакетського квакерства, але й, попри те що став моряком і міг споглядати чарівних голих остров’янок по той бік мису Горн, ні на йоту не відступився від своїх квакерських переконань, не послабив жодної застібки на своєму квакерському жилеті. Однак за такої принциповості шановному капітану Білдаду вочевидь бракувало простої послідовності. З морально-релігійних переконань відмовляючись здіймати зброю проти наземних ворогів, він сам невпинно йшов із зброєю на Атлантику і Тихий океан і, хоч відчував непереборну відразу до кровопролиття, не знімаючи свого тісного сюртука, але пролив цілі тонни левіафанової крові. Як побожний Білдад примудрявся тепер, на схилі років, примирити суперечливі спогади свого минулого – не знаю; проте все це його, мабуть, не надто бентежило, бо він уже давно зробив вельми прозірливий і розумний висновок, що релігія – це одне, а дійсність – зовсім інше. Світ реалій платить дивіденди. Почавши свою кар’єру хлопчаком-юнгою в куцій пошарпаній одежині, він став гарпунером у бахматому квакерському жилеті з круглим коміром, потім командиром вельбота, старшим помічником, капітаном і нарешті власником корабля. Свою бурхливу кар’єру Білдад завершив, як я уже казав, у віці шістдесяти років, покинувши суєту і марноту життя, присвятивши решту своїх днів безтурботному примноженню заслуженого прибутку.

Проте я мушу з жалем зауважити, що Білдад зажив слави як невиправний старий скнара, а на морі свого часу він був суворим і навіть жорстоким у поводженні з підлеглими. Мені розповідали в Нентакеті – хоч цій історії я не дуже йму віри, – що коли він приходив у порт на своєму старому «Категаті», матросів просто з корабля забирали до шпиталю – такі вони були знесилені й виснажені. Людина релігійна, та ще й квакер, він був – м’яко кажучи – досить-таки безсердечним. Щоправда, кажуть, він ніколи не лихословив, та завжди вмів витягувати з людей всі жили, примушуючи їх до непосильно важкої праці. Ще тоді, коли Білдад плавав старшим помічником, йому досить було зупинити на комусь свій пильний каламутний погляд, як бідолашного поймав страх, і він судомно хапався за будь-яке знаряддя – молоток чи било – і працював як скажений, тільки б не бути звинуваченим у неробстві. Погляд Білдада спалював лінощі на попіл. Його ощадлива вдача позначилася і на зовнішньому вигляді. На сухорлявому тілі не було жодного зайвого клаптика м’яса, жодної зайвої волосинки на підборідді – там стелився лише м’який непоказний ворс, як на його капелюсі.

Отаким був чоловік, що сидів на транці в каюті, куди я ввійшов услід за капітаном Пелегом. Відстань між палубами була невелика, і в цьому малому просторі сидів старий Білдад, прямий, мов жердина, – він завжди сидів прямо, щоб не пом’яти фалди сюртука. Капелюх з широкими крисами лежав поряд. Він сидів у застебнутому на всі ґудзики темно-коричневому сюртуку, схрестивши сухі, мов тички, ноги і нап’явши на носа окуляри, заглибившись у читання якоїсь грубезної книги.