Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий Кит

Ця «Саловарня», де замість сала варилася риба, була дуже підозрілим місцем. У казанах із ранку до ночі кипіла рибна юшка. Риба на сніданок, риба на обід, риба на вечерю – і зрештою починаєш оглядати себе: чи не стирчать у тебе риб’ячі кістки крізь одежу? Простір перед домом замощений мушлями венерок. Місіс Хассі носить намисто з відполірованих тріскових хребців, і всі облікові книги містера Хозії Хассі переплетені в акулячу шкіру вищого сорту. Навіть молоко там відгонить рибою, що мене неабияк бентежило, поки якось вранці я не зустрів під час прогулянки плямисту хазяйську корову, яка паслася на березі серед рибальських човнів і під’їдала дохлу рибу; вона шкандибала по піску, насилу перебираючи ногами, і на кожному копиті в неї висіла відірвана голова тріски.

Після вечері ми отримали в місіс Хассі лампу і вказівки щодо найкоротшого шляху до ліжка; проте коли Квіквег рушив сходами попереду мене, ця леді простягла руку і зажадала, щоб він віддав їй гарпун – у неї в спальнях гарпуни тримати не можна.

– А це ж чому? – заперечив я. – Будь-який справжній китобій спить зі своїм гарпуном. Чому ж ви цього не дозволяєте?

– Тому що це небезпечно, – відповіла вона. – Від того дня, коли молодого Стігса знайшли після невдалого плавання: він пішов на чотири з половиною роки, а привіз лише три бочки жиру, от його й знайшли у мене в задній кімнаті на другім поверсі, мертвого, з гарпуном у боці. Тож від того дня я не дозволяю гостям брати із собою на ніч небезпечну зброю. Тому, містере Квіквег (вона вже знала, як його звуть), я забираю у вас цей гарпун, а вранці ви зможете взяти його назад. І ще таке: що ви бажаєте на сніданок, венерку чи тріску?

– І те і те, – відповів я. – І трохи копчених оселедців – для нових вражень.

Ми лягли в ліжко і почали складати плани на завтра. Проте Квіквег, на мій превеликий подив і збентеження, дав мені зрозуміти, що вже встиг порадитися з Йоджо – так звали його чорного бовванчика – і що Йоджо три чи чотири рази поспіль повторив йому одну настанову й неухильно наполягав на ній. Замість того щоб іти на пристань з Квіквегом і разом з ним вибрати для нас китобійне судно, за велінням Йоджо я мав узяти вибір корабля на себе, тим паче що Йоджо був схильний нам допомагати і для цього вже намітив один корабель, на якому я, Ізмаїл, діючи на власний розсуд, неодмінно зупиню свій вибір – так, наче все тут залежить від щасливого випадку. На цей корабель я мусив негайно найнятися, хоч би де був цієї миті Квіквег.

Я забув сказати, що Квіквег у багатьох питаннях довіряв мудрим рішенням Йоджо і його надзвичайній проникливості; він глибоко шанував Йоджо і вважав його взагалі непоганим богом, який бажає тільки добра, хоча й не завжди щастить виконати його добрі побажання.

Проте цей план Квіквега, чи то пак план Йоджо, щодо вибору корабля був мені вельми не до душі. Я сподівався, що знання і досвід Квіквега вкажуть нам китобійне судно, справді варте того, щоб ми довірили йому себе і свої долі. Але всі мої заперечення не привели ні до чого, хоч-не-хоч треба було змиритись, і тоді я вирішив узятися до справи з неабияким завзяттям, щоб цю дрібницю владнати за один раз.

Наступного дня рано-вранці, покинувши Квіквега в нашій комірчині, де він замкнувся зі своїм Йоджо – здається, у них настав якийсь Великий піст, чи Рамазан, чи День Каяття, Покути й Молитви (що саме, я так і не втямив, оскільки, попри численні спроби, не розібрався в його літургії та тридцяти дев’яти догматах віри), – залишивши Квіквега поститися і курити люльку-томагавк, а Йоджо – грітися біля жертовного полум’я, розпаленого з ошурок, я вийшов із готелю і попрямував у бік гавані. Там після довгих блукань і розпитувань я довідався, що три кораблі збираються вийти у трирічне плавання: «Бісова гатка», «Ласий шматочок» і «Пеквод». Що означає «Бісова гатка», я не знаю; «Ласий шматочок» – це і так зрозуміло, а «Пеквод», як ви, звичайно, пам’ятаєте, це назва славетного племені массачусетських індіанців, що вимерли, мов стародавні мідяни. Я обнишпорив і роздивився «Бісову гатку», потім перебрався на «Ласий шматочок», а тоді піднявся на борт «Пекводу», роззирнувся і одразу вирішив, що це саме той корабель, який нам потрібен.

Не знаю, можливо, вам доводилося коли-небудь бачити всілякі дивовижні морські корита: тупоносі люгери, неоковирні японські джонки, галіони, схожі на супниці, та інші дива; але будьте певні, ви ніколи не бачили такої чудернацької древньої посудини, як оцей «Пеквод». Це був давнього зразка корабель, не дуже великий і на старожитній манер опуклий у бортах. Його корпус, задубілий під тайфунами і штилями всіх чотирьох океанів, був темним, мов лице французького гренадера, який пройшов у боях і Єгипет, і Сибір. Ветхий ніс корабля, здавалося, обріс бородою. А щогли, поставлені десь на берегах Японії, коли старі поламав і збив за борт шторм, – ці щогли здіймалися в небо прямо й несхитно, наче спини трьох східних царів у Кельнському соборі. Старі палуби були пошарпані і поорані зморшками, мов стерті прочанами плити Кентерберійського собору, на яких спливав кров’ю Фома Бекет. А до всіх цих старожитніх дивовиж додавалися ще деякі незвичайні риси, подаровані кораблю тим неспокійним промислом, що ним він займався ось уже півсторіччя.