Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

Юнак відвів її до оранжереї, яка справила на емоційну дівчину неймовірне враження. Вона повільно прогулювалася поміж квітами, насолоджувалася їхньою красою, милувалася в’юнкими рослинами, що заплели стіни, чудовими виноградними лозами й деревами, які вивищувалися над нею, із задоволенням вдихала вологе, трохи солодкувате повітря. Тим часом її новий друг зрізав найкращі квіти, складаючи їх в оберемок. Потім зв’язав їх, промовивши зі щасливим виразом обличчя, яке так подобалося Джо:

– Будь ласка, передайте це вашій матері та скажіть їй, що мені подобаються ліки, котрі вона мені прислала.

Зайшовши у вітальню, вони побачили пана Лоуренса, що стояв перед каміном, але увагу Джо повністю поглинув рояль з відкритою кришкою.

– Ви граєте? – запитала вона, звертаючись до Лорі з серйозним виразом обличчя.

– Так, іноді, – скромно відповів юнак.

– Будь ласка, зіграйте щось зараз. Я хочу почути вашу гру, щоб потім розповісти Бет.

– Можливо, спочатку зіграєте ви?

– Я не знаю, як… Я занадто дурнувата, щоб вивчитися грати, але я дуже люблю музику.

Лорі сів за рояль, а Джо насолоджувалася і музикою, і ароматом розкішного букету з геліотропами та чайними трояндами. Лорі грав віртуозно. З кожною хвилиною повага Джо до «малого Лоуренса» зростала. Їй хотілося, щоб Бет теж почула його гру, але вона не сказала цього, тільки нахвалювала Лорі, аж поки той не зніяковів. Тоді йому на допомогу прийшов дідусь:

– Ну годі, годі, юна леді. Занадто багато цукру! Ви змусите його вкрай запишатися. Його музика, справді, непогана, але, сподіваюся, що він досягатиме такого ж успіху і в більш важливих справах. Ви вже збираєтеся йти? Ну гаразд, я дуже вдячний вам, і сподіваюся, що ви завітаєте до нас знову. Переказуйте вашій мамі мої найщиріші вітання. На добраніч, лікарю Джо!

Він люб’язно потиснув дівчині руки, не приховуючи, що йому сподобався її візит. Проте в його очах було щось таке, що в передпокої Джо поцікавилася в Лорі, чи не сказала вона бува щось не так. Той похитав головою.

– Ні, це через мене він так дивився. Він не любить, коли я граю.

– Чому?

– Коли-небудь я обов’язково розповім вам. Джон відведе вас додому, бо я поки що не можу виходити…

– Що ви, я можу й сама дійти! Я ж не манірна панночка, та і йти тут всього два кроки. Ви, головне, бережіть себе!

– Так, але… ви прийдете знову, правда?

– Якщо ви пообіцяєте прийти до нас, коли одужаєте.

– Звісно, я прийду.

– Добраніч, Лорі!

– На добраніч, Джо, гарних снів!

Коли всі денні пригоди Джо були розказані, сімейство Марч одностайно вирішило відвідати маєток Лоуренсів, бо всім цей великий будинок тепер видавався дуже привабливим. Пані Марч хотіла поговорити зі старим паном Лоуренсом про свого батька, Мег – прогулятися оранжереєю, Бет вже уявляла себе за роялем, а Емі кортіло побачити прекрасні картини і статуї.

– Мама, чому пан Лоуренс не хотів, щоб Лорі грав? – запитала Джо, яка славилася допитливою вдачею.

– Не впевнена, але здогадуюсь, що це через те, що його син, батько Лорі, одружився з італійкою. Вона любила музику та вправно грала на піаніно. Але старому пану Лоуренсу через гонористість партія сина була не до вподоби. Попри те, що та дама була хорошою й дуже гарною, пан Лоуренс вперто не приймав її. Тож ніколи не бачив свого сина після одруження. Вони обидва померли, коли Лорі був ще маленьким, а потім дідусь забрав його до себе. Гадаю, хлопчик, який народився в Італії, не дуже сильний здоров’ям, а старий пан Лоуренс боїться втратити його, тому й поводиться так обережно. У Лорі прокидаються природні схильності до музикування та власне любов до музики, тому що він схожий на свою матір. Я навіть думаю, його дід побоюється, що Лорі захоче стати музикантом. У всякому разі, майстерність онука нагадує йому жінку, яка йому не подобалася, і тому він дивився «сердито», як сказала Джо.

– О, мій Бог, але як це романтично! – вигукнула Мег.

– Яка дурниця! – сказала Джо. – Нехай він буде музикантом, якщо захоче, і не мучить себе навчанням у коледжі, якщо душа до цього не лежить.

– Так ось чому в нього такі красиві чорні очі й красиві манери. Італійці мені завжди подобалися, – сказала трохи сентиментальна Мег.

– Що ти знаєш про його очі та його манери? Ти ніколи з ним не розмовляла, – вигукнула Джо, яка зовсім не була сентиментальною.

– Я бачила його на балу, а твоя розповідь підтверджує, що він знає, як поводитися. Як мило він говорив про ліки, що їх прислала йому наша Мармі!