Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. Частина 1

Тож Лорі пішов, залишивши гостю розважати себе самостійно. Вона стояла перед прекрасним портретом старого пана, коли двері знову відчинилися. Не обертаючись, Джо рішуче сказала:

– Тепер я впевнена, що не маю боятися пана Лоуренса, бо в нього добрі очі. Хіба що дещо похмурий вираз обличчя, можливо, тому, що виглядає як дуже владна й вольова людина. Він не такий красивий, як мій дідусь, але подобається мені.

– Дякую, панно, – сказав грубий голос позаду неї, а там, на її превеликий жах, стояв старий містер Лоуренс.

Бідна Джо почервоніла, її серце почало битися ще швидше, коли вона усвідомила те, що сказала. Кров ударила їй в голову, але за якусь хвилину вона опанувала себе і дике бажання втекти потроху зникало. Адже дівчата сміялися б над нею за цей вчинок. Тож Джо почала гарячково розмірковувати, як вийти з делікатної ситуації. Ще один погляд, кинутий на пана Лоуренса, засвідчив, що живі очі під густими бровами були добрішими, ніж на портреті. У них Джо вгледіла хитринку, тож її страх майже зник. Грубий голос, між тим, став ще суворішим. Після короткої паузи, старий пан запитав Джо:

– То ти мене не боїшся, так?

– Лише трохи, пане.

– І ти не вважаєш мене таким же гарним, як твій дідусь?

– Не зовсім, пане.

– І в мене є величезна воля, чи не так?

– Я тільки сказала, що думаю так.

– Але я тобі подобаюся, незважаючи на це?

– Так, пане.

Ця відповідь явно йому сподобалась. Він коротко засміявся, потиснув дівчині руку, а потім, поклавши палець під підборіддя, підняв її голову і, роздивившись обличчя, відпустив, промовивши з поклоном:

– У тебе дух дідуся, але не його зовнішність. Він був хорошою людиною, моя мила, і, що важливіше, сміливим і чесним, і я пишаюся тим, що був його другом.

– Дякую, пане! – після його слів Джо почувалася цілком комфортно, бо зрозуміла – з паном Лоуренсом можна бути відвертою.

– Що ви тут робили з моїм хлопчиком? – прозвучало його наступне – досить їдке – запитання.

– Я лише намагалася бути доброю сусідкою, пане, – і Джо розповіла, як відбувався її візит.

– Гадаєш, йому потрібно трохи підняти настрій?

– Так, сер. На мою думку, він почувається самотнім, тож компанія молодих людей, можливо, піде йому на користь. Ми всього лиш дівчатка, але будемо раді допомогти, якщо зможемо, бо не забули той чудовий різдвяний подарунок, який ви послали нам, – нетерпляче сказала Джо.

– Та ну, пусте! Це була ідея мого хлопчика. До речі, як там та бідна жінка?

– Добре, сер, – Джо заходилася швидко переповідати про нещасне сімейство Гуммель, а також про те, що Мармі змогла знайти підтримку для цієї жінки та її дітей у багатших, ніж сім’я Марч, родин.

– Вона просто пішла в батька, той теж завжди намагався робити добрі справи. Одного дня я прийду, щоб побачити вашу матір. Скажіть їй про це. О, чуєте? Це дзвоник до чаю. Тепер ми п’ємо чай трохи раніше, бо мій хлопчик хворіє. Тож спускайся до їдальні та продовжуй бути доброю сусідкою.

– Якщо тільки ви справді хочете цього, пане.

– Я не питав би вас, якби не хотів. – і тут містер Лоуренс зі старомодною ввічливістю подав їй руку.

«Що б Мег сказала на це?», – подумала Джо, коли спускалася до їдальні. ЇЇ очі аж танцювали від радості, коли вона уявляла, що розповідає цю історію своїм домашнім.

– Агов! Що ти там робив, мале чортеня? – гукнув старий пан, коли Лорі збігав униз сходами і здивовано подивився на Джо, яка йшла під руку з його грізним дідом.

– Я не знав, що ви прийдете так рано, пане… – почав було він.

– Це очевидно, бо інакше ви б не стрибали по сходах. Ходімо пити чай, але поводьтеся, як джентльмен! – і, ласкаво потягнувши хлопчика за волосся, пан Лоуренс пішов вперед, позаду йшов Лорі, у якого постійно мінявся вираз обличчя. Це було так кумедно, що Джо ледь стримувалася, щоб не засміятися.

Старий пан Лоуренс мовчки випив чотири чашки чаю, уважно спостерігаючи за молодими людьми, які незабаром почали базікати, мов старі друзі. Тож від нього не сховалися зміни в поведінці онука. Обличчя хлопчика рум’янилося, світилося життям, він став бадьорішим, багато сміявся.

«Вона має рацію, хлопець самотній. Я подивлюся, що ці малі дівчатка можуть зробити для нього», – подумав пан Лоуренс. Йому подобалась Джо, бо вона, здавалося, розуміла хлопчика майже так само добре, як ніби сама була ним.

Якби Лоуренс був тим, що Джо називала «непристойним і божевільним», вона взагалі б не змогла з ним спілкуватися, бо такі люди завжди робили її боязкою й незграбною. Та в доброзичливості сімейства Лоуренсів вона вже не сумнівалася, тому могла бути собою і, як наслідок, справила на них хороше враження. Коли чаювання закінчилося, Джо зазбиралася додому, однак Лорі сказав, що йому ще є що їй показати.