Артур Конан Дойл - Його прощальний уклін

– Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.

– Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.

– Хто прийшов знову?

– Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.

– Хто підходив до вікна й коли?

– Години дві тому. Вже майже стемніло. Я сидів на кріслі й читав. Не знаю, що змусило мене підняти голову. За вікном виднілося обличчя, що витріщилося на мене крізь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде мені снитися ночами.

– Та заспокойтеся, Волтерзе. Хіба так має доповідати полісмен?

– Маєте рацію, сер, я все розумію, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають, і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.

– Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це – не лише ваші галюцинації та розхитані нерви.

– Ну, це принаймні можна легко перевірити, – заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. – Отакої, – почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, – черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.

– І куди він подівся?

– Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.

– Що ж, – спохмурнів інспектор і задумався, – ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.

У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.

– Від усього цього мало користі, – зронив Бейнс, вештаючись кімнатами зі свічкою в руках. – А зараз, містере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.

Це було маленьке похмуре приміщення з високою стелею, розташоване в задній частині будинку. В одному кутку лежала солом’яна підстилка, що слугувала, вочевидь, кухареві ложем. Стіл був захаращений брудними тарілками та недоїдками – це були залишки вчорашньої вечері.

– Погляньте-но сюди, – звернув увагу Бейнс. – Що про це скажете?

Він підняв свічку й освітив дивний предмет, який стояв на одній із полиць кухонної шафи. Він був такий зморщений і висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що він чорний, тьмяний і дещо нагадує карликову людську постать. З першого погляду я вирішив, що це мумія негритянського немовляти. Потім мені здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так і не зрозумів, тварина це чи людина. Подвійний ланцюжок білих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.

– Дуже цікаво. Справді, вкрай цікаво, – промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловісну реліквію. – Щось іще?

Бейнс мовчки підійшов до раковини та простягнув до неї руку зі свічкою. По ній були розкидані шматки розірваної на дрібні шматки великої білої птахи – ніжки, крила, нутрощі. Голмс вказав на увінчану гребінцем відірвану голову.

– Білий когут, – сказав він. – Дуже цікаво! Це справді незвичайна річ.

Але найзловісніший експонат містер Бейнс зберіг наостанок. Він витягнув з-під раковини цинкове відро, більш ніж наполовину наповнене кров’ю. Потім узяв зі столу дерев’яну тарілку, на якій лежали маленькі шматочки обвуглених кісток.

– Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з каміна. Вранці тут був лікар. Каже, що це не людські останки.