Артур Конан Дойл - Пригоди Шерлока Голмса

– Ви дуже вправно це виконали, докторе, – похвалив Голмс. – Якнайкраще. Все гаразд.

– Дістали фотографію?

– Я знаю, де вона схована.

– А як ви дізналися?

– Ірен мені сама показала, як я й пророкував.

– Я все ж нічого не розумію.

– Я не роблю з цього якоїсь таємниці, – всміхнувся детектив. – Усе було дуже просто. Ви, мабуть, здогадалися, що всі ці люди на вулиці були моїми спільниками. Їх усіх найняв я.

– Про це я вже здогадався.

– У руці я мав трохи вологої червоної фарби. Коли почалася бійка, кинувся вперед, упав, притиснув руку до обличчя й устав закривавлений… Старий прийом.

– Це я також збагнув…

– Вони вносять мене в будинок. Ірен Адлер змушена прийняти мене, що ж їй залишається робити? Я потрапляю у вітальню, у ту саму кімнату, яка була в мене на підозрі. Фотографія десь поблизу, або у вітальні, або в спальні. Я твердо вирішив з’ясувати, де саме. Мене кладуть на диван, я прикидаюся, що мені бракує повітря. Вони змушені відчинити вікно, і ви отримуєте можливість зробити свою справу.

– А що від цього виграли ви?

– Дуже багато. Коли жінка думає, що в її будинку пожежа, інстинкт змушує її рятувати те, що їй найдорожче. Це найбільш домінуючий імпульс, і я не раз мав із нього користь. У дарлінґтонівському скандалі я застосував його, і в справі з арнсворським палацом також. Заміжня жінка рятує дитину, незаміжня – скриньку з коштовностями. Тепер мені ясно, що для нашої леді в будинку немає нічого дорожчого за те, що ми шукаємо. Вона кинулася рятувати саме це. Пожежну тривогу було бездоганно розіграно. Диму й лементу було досить, аби здригнулися навіть сталеві нерви. Ірен вчинила точно так, як я чекав. Світлина лежить у схованці, за висувною дошкою, якраз над мотузкою від дзвінка. Ірен в одну мить опинилася там, і я навіть побачив краєчок світлини, коли вона наполовину витягнула її. Коли ж я закричав, що це помилкова тривога, Ірен поклала фотографію назад, глянула мигцем на шашку, вибігла з кімнати, і після цього я її не бачив. Я піднявся і, вибачившись, вислизнув із оселі. Мені захотілося відразу дістати світлину, але в кімнату ввійшов кучер і став пильно наглядати за мною, тому мені мимоволі довелося відкласти свій грабунок до іншого разу. Зайва квапливість може згубити все.

– Ну, а що далі? – поцікавився я.

– Наші розшуки практично закінчилися. Завтра я піду до Ірен Адлер із королем і з вами, якщо забажаєте нас супроводжувати. Нас попросять зачекати у вітальні, але цілком можливо, що, вийшовши до нас, леді не знайде ні нас, ні фотографії. Можливо, що його величності буде приємно своїми власними руками дістати ту світлину.

– А коли ви підете туди?

– О восьмій годині ранку. Вона ще буде в ліжку, тож нам забезпечена повна свобода дій. До того ж треба діяти хутко, бо шлюб може повністю змінити її побут і звички. Я маю негайно надіслати телеграму королю.

Ми дійшли до Бейкер-стрит і зупинилися біля дверей нашого будинку. Голмс шукав у кишенях свій ключ, коли якийсь перехожий сказав:

– На добраніч, містере Шерлок Голмс!

На вулиці в цей час було кілька людей, але вітання, мабуть, походило від перехожого стрункого юнака в довгому плащі.

– Я десь уже чув цей голос, – промовив Голмс, оглядаючи бідно освітлену вулицю, – але не зрозумію, хто б це міг бути.

Цю ніч я спав на Бейкер-стрит. Ми сиділи вранці за кавою з грінками, коли в кімнату стрімко увійшов король Богемії.

– Ви справді добули фотографію? – вигукнув він, обіймаючи Шерлока Голмса за плечі та весело зазираючи йому в обличчя.

– Ще ні.

– Але ви сподіваєтесь її дістати?

– Сподіваюся.

– У такому разі, ходімо! Я згораю з нетерпіння.

– Нам потрібна карета.

– Мій екіпаж біля дверей.

– Це спрощує справу.

Ми зійшли вниз і знову попрямували до Брайоні-лодж.

– Ірен Адлер вийшла заміж, – зауважив Голмс.

– Заміж? Коли?

– Вчора.

– За кого?

– За англійського адвоката, його ім’я Нортон.

– Але вона, звісно, не кохає його?

– Сподіваюся, що кохає.

– Чому сподіваєтеся?

– Бо це позбавить вашу величність усіх майбутніх неприємностей. Якщо леді закохана у свого чоловіка, отже, вона байдужа до вашої величності, і тоді в неї немає підстав шкодити планам вашої величності.

– Так-так. І все ж… О, як я хотів би, щоб вона була достойна мене! Яка б із неї була королева!

Він занурився в похмуру мовчанку, яку не порушував, поки ми не виїхали на Серпантайн-авеню.

Двері вілли Брайоні-лодж були відчинені, і на сходах стояла літня жінка. Вона з якоюсь дивною іронією витріщалася на нас, поки ми виходили з екіпажа.