Артур Конан Дойл - Пригоди Шерлока Голмса

– А що ви дізналися про Ірен Адлер? – поцікавився я.

– О, вона запаморочила голови всім чоловікам у цій частині міста. Вона – найчарівніша істота з усіх, хто носить жіночий капелюшок на цій планеті. Так кажуть в один голос усі серпантайнські конюхи. Живе тихо, виступає іноді на концертах, щодня о п’ятій годині дня виїжджає на прогулянку й рівно о сьомій повертається додому. Рідко виїжджає в інший час, крім тих випадків, коли співає. Лише один чоловік навідує її – тільки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягається, буває у неї щодня, інколи й двічі на день. Його ім’я – містер Ґодфрі Нортон із Темплу. Бачите, як вигідно увійти в довіру до кучерів! Вони його возили додому від серпантайнських стаєнь разів двадцять і все про нього знають. Вислухавши те, що вони мені довірили, я знову пішов туди, та неподалік від Брайоні-лодж став обмірковувати подальші дії.

Цей Ґодфрі Нортон, вочевидь, відіграє істотну роль в усій справі. Він юрист. Це звучить зловісно. Що їх пов’язує і яка причина його частих відвідин? Хто вона: його клієнтка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клієнтка, то, ймовірно, саме йому віддала на зберігання ту світлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Від вирішення цього питання залежить, продовжувати мені роботу в Брайоні-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплі. Це питання дуже делікатне й розширює поле моїх розшуків… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозуміли всю ситуацію, маю відкрити вам свої дрібні труднощі.

– Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.

– Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайоні-лодж під’їхав витончений екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, із орлиним носом. Либонь, це і був той багатій, про котрого я чув. Мабуть, він дуже поспішав і був вкрай схвильований. Наказавши візникові чекати, він пробіг повз покоївку, яка відчинила йому двері, з виглядом людини, що почувається в цій оселі господарем.

Я пробув там десь із півгодини й бачив крізь вікно вітальні, як він міряє кроками кімнату, збуджено розповідає про щось і розмахує руками. Її я не бачив. Але ось він вийшов на вулицю, ще більше схвильований. Підійшовши до екіпажа, він дістав із кишені золотий годинник і заклопотано зиркнув на нього. «Женіть, як вихор! – гукнув він візникові. – Спочатку до “Ґросса та Генке” на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-роуд. Півґінеї, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Вони помчали, а я роздумував, чи не податися мені за ними, аж раптом до будинку під’їхало чарівне маленьке ландо. Плащ на кучері був напіврозчахнутий, вузол краватки стирчав під самим вухом, а ремені упряжі вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вілли та скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жіночка з таким обличчям, в яке чоловіки закохуються до безтями. «Церква Святої Моніки, Джоне! – гукнула вона. – Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

Це був випадок, якого не можна було впустити, Ватсоне. Я вже почав зважувати, що краще: бігти за нею слідом чи причепитися до задку ландо, аж раптом на вулиці з’явився кеб. Кучер двічі зиркнув на такого непоказного клієнта, але я заплигнув раніше, ніж він устиг щось заперечити. «Церква Святої Моніки, – звелів я, – і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Була за двадцять п’ять хвилин дванадцята, і, звісно, неважко було здогадатися, в чому річ.

Мій кеб мчав стрілою. Не думаю, щоб колись я їхав швидше, але екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля входу до церкви. Я розрахувався з кучером і вибіг сходами. У церкві не було ні душі, крім тих, за ким я стежив, і священика, котрий, мабуть, звертався до них із якимись докорами. Усі троє стояли перед вівтарем. Я вирішив прогулятися поруч, як випадковий відвідувач, котрий ненароком зайшов до церкви. Раптом, на мій подив, ті троє обернулися до мене, і Ґодфрі Нортон щодуху кинувся в мій бік.

«Слава богу! – закричав він. – Ви саме той, хто нам потрібен. Ходімо! Ходімо!»

«У чому справа?» – спитав я.

«Ходіть, ходіть, добрий чоловіче, всього три хвилини!»

Мене мало не силою потягнули до вівтаря, і, ще не встигнувши отямитись, я бурмотів відповіді, які мені шепотіли у вухо, присягався в тому, чого зовсім не знав, і взагалі допомагав шлюбу міс Ірен Адлер із містером Ґодфрі Нортоном.

Усе це сталося в одну мить, і ось джентльмен дякує мені з одного боку, леді – з іншого, а священик так і сяє посмішкою. Це було найбезглуздіше становище, в якому я будь-коли побував. Спогад про нього й змусив мене зараз зареготати. Мабуть, їм забракло якихось формальностей, і священик навідріз відмовився здійснити шлюбну церемонію, якщо не буде свідка. Моя вдала поява в церкві позбавила нареченого необхідності бігти на вулицю в пошуках першого-ліпшого. Наречена дала мені соверен, і я маю намір носити цю монету на ланцюжку для годинника як пам’ять про свою пригоду.