– Знаю, знаю, – обірвав мене Емсворд, – лише тому я такий терплячий. Але не випробовуйте моє терпіння, містере Додд. Буду змушений категорично просити вас припинити подальше втручання в моє приватне життя. Сімейні справи стосуються лише мене й більше нікого. Сторонній, хоч би як доброзичливо він не був налаштований, не в змозі правильно оцінити події, що відбуваються в тій чи іншій родині. Затямте це. Щиро раджу припинити ваші даремні пошуки та зайнятися чимось іншим. А тепер, містере, зайдіть до моєї дружини. Вона прагне почути від вас усе, що ви зможете пригадати про Ґодфрі.
Це був глухий кут, містере Голмс. Сувора непохитність батька Ґодфрі, здавалося, відбирала в мене будь-яку надію. Але подумки я негайно присягнувся, що не заспокоюся ні на мить, поки не дізнаюся правду.
Обід у величезній похмурій їдальні минув понуро. За столом нас було лише троє. Мати Ґодфрі жадібно випитувала в мене подробиці життя її сина. Але батько був похмурий і мовчазний. У мене був такий пригнічений настрій, що за першої ж нагоди я подякував господині та пішов до призначеної мені кімнати.
Це було велике, бідно обставлене приміщення, яке справляло таке ж гнітюче враження, як і все обійстя. Але, розумієте, містере Голмс, після похідного армійського життя я був не надто прискіпливим до інтер’єру. Визирнув у вікно. Ніч була ясною й місячною.
Я зачинив вікно, опустив фіранку, засвітив лампу й сів із книжкою біля розпаленого каміна.
Але недовго я залишався наодинці. Почувся обережний стукіт у двері, і до кімнати увійшов старий слуга з оберемком дров.
– Даруйте, сер, – сказав він, – я боявся, що дров у каміні забракне й що ви змерзнете. У цих кімнатах дуже вогко.
Ідучи, Ральф затримався на порозі.
– Розумієте, сер, – вибачаючись промовив він, – я випадково почув те, що ви розповідали за обідом про містера Ґодфрі. Річ у тім, що моя дружина бавила його дитиною. Ми обоє дуже любимо молодого господаря. Ви, здається, казали, що містер Ґодфрі відзначився на війні?
– В усьому полку не було нікого, хто міг би зрівнятися з Ґодфрі хоробрістю та шляхетністю, – гаряче повідомив я. – Якби не він, навряд чи я сидів би тут і балакав із вами.
Старий задоволено потер зморшкуваті руки.
– Еге ж, сер. Таким він був завжди. В усьому парку немає жодного дерева, яке б не облазив наш хлопчик. Ніщо не могло налякати його. Авжеж, – зі сльозами в голосі додав Ральф, – він був незвичайною дитиною, і… незвичайною людиною.
При цих словах я схопився з місця.
– Стривайте, Ральфе, ви сказали слово «був», так ніби Ґодфрі вже немає серед живих! Що це означає? Негайно кажіть заради бога!
Я міцно схопив старого за плече. Він намагався звільнитися, та не зміг.
– Не знаю, що ви маєте на увазі, сер, – пробурмотів він, – я не маю права втручатися не в свої справи. Краще запитайте в господаря.
– На одне запитання ви все ж мені відповісте, Ральфе. Інакше не випущу вас із цієї кімнати. То Ґодфрі живий чи мертвий?
Я пильно дивився на Ральфа. Обличчя старого скривилося, немов від сильного болю. Очі наповнилися сльозами. Міцно стиснуті губи не могли вимовити ні звуку. Нарешті він прошепотів:
– Краще б він помер.
Розгубившись від несподіванки, я відпустив його плече. Слуга скористався цим і вислизнув із кімнати.
Можете уявити собі, містере Голмс, які смутні почуття пробудили в мені слова старого. «Що ж міг зробити Ґодфрі такого, щоб любий слуга волів би бачити його мертвим? – гарячково роздумував я. – Невже його втягнули в злочин, настільки серйозний, що він зачіпає честь сім’ї, а суворий глава родини сховав його від усього світу, щоб скандал не отримав розголосу? Ґодфрі завжди був відчайдухом. Водночас він легко піддавався сторонньому впливу. Мабуть, потрапив до рук якихось негідників, котрі скористалися його довірливістю та щирістю. У такому випадку, – думав я, – мій обов’язок бути з Ґодфрі в цей важкий для нього час».
З такими думками я випадково підняв голову, і… кого, містере Голмс, я побачив в саду біля мого вікна, як гадаєте? Його ж, Ґодфрі Емсворда!
У цьому місці мій відвідувач так розхвилювався, що не міг відразу продовжити свою розповідь.
– Я вас слухаю дуже уважно, містере Додд, – сказав я. – Ваша історія стає все цікавішою.
– Обличчя Ґодфрі було притиснуте до шибки, – продовжував мій гість. – Я не зовсім щільно затулив вікно фіранкою й чітко бачив усю фігуру Ґодфрі. Але мою увагу привернуло саме його обличчя. Воно було бліде, як смерть, такої білизни я ніколи не бачив у живих людей. Мабуть, так виглядають привиди. Маю сказати, що Ґодфрі справив на мене жахливе враження, і не лише через неприродну білизну обличчя, що примарно відсвічувало в темряві ночі. На якусь секунду його очі зустрілися з моїми. Його погляд, жалюгідний і сповнений провини, вразив мене. Це було настільки несхоже на звичайний для мого приятеля вираз мужності та веселої безтурботності, що я аж здригнувся від жаху. Помітивши, що я витріщився на нього, він одразу ж відсахнувся від вікна й зник у темряві.
Читать дальше