Артур Конан Дойл - Повернення Шерлока Голмса

– Але як?

– Дуже просто. Коли Олдейкр із Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр міг підсунути юнакові конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Він міг зробити це мимоволі й одразу забути. А може, Олдейкр і не підсовував, а все вийшло якось само собою, і він сам не очікував, що відбиток може знадобитися. Але потім, сидячи у своїй норі та міркуючи, він зрозумів, що за допомогою відбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий зліпок із сургучевої печатки, вколоти палець голкою, вичавити на віск кілька крапель крові і прикласти до стіни в передпокої – власною рукою чи рукою домовпорядниці було зовсім не важко. Б’юся об заклад, серед паперів, які прихопив із собою у сховок наш самітник, ви знайдете й конверт із відбитком великого пальця на сургучевій печатці.

– Дивовижно! – вигукнув Лестрейд. – Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?

Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.

– Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда… Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства – заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі – усе, як у книжці пишуть. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри – чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.

– Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив він благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.

– А це вже вирішуватиме суд, – проголосив Лестрейд. – А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.

– Що стосується ваших кредиторів – то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, – додав Голмс.

Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.

– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипів він. – Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усміхнувся.

– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, – сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч…

Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидів, зігнувшись над скляною колбою, в якій варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, і він здавався мені схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сірим пір’ям і чорним чубчиком.

– Отже, Ватсоне, – озвався він несподівано, – ви не маєте наміру вкладати свої заощадження в південноафриканські цінні папери?