Артур Конан Дойл - Спогади про Шерлока Голмса

– Та ж стайню оглядали!

– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.

– А ви не боїтеся залишати коня в його руках? Він же скакунові може щось заподіяти, адже це в його інтересах.

– Ні, мій друже, насправді він буде берегти його, як зіницю ока. У його інтересах повернути тварину цілою та неушкодженою. Це єдине, чим він може заслужити прощення.

– Полковник Росс не справив на мене враження чоловіка, схильного прощати ворогам!

– Справа не в полковнику Россі. У мене свої методи, і я розповідаю лише стільки, скільки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофіційного положення. Не знаю, помітили ви, чи ні, Ватсоне, але полковник тримався зі мною дещо зверхньо, і мені хочеться трохи розважитися. Не кажіть йому нічого про Срібну зірку.

– Певна річ, не скажу, якщо ви так бажаєте.

– Але все це дрібниці порівняно з іншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?

– Ви зараз перейдете до нього?

– Навпаки, мій друже, ми з вами повернемося сьогодні нічним потягом до Лондона.

Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурі всього кілька годин, він так успішно розпочав розплутувати клубок і раптом хоче все покинути. Я нічого не розумів. До самого будинку тренера мені не вдалося витягнути з Голмса ні слова. Полковник із інспектором чекали нас у вітальні.

– Мій товариш повертається зі мною нічним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приємно було подихати прекрасним повітрям Дартмура.

Інспектор широко витріщив очі, а полковник скривив губи в зневажливій посмішці.

– Отже, ви склали зброю. Вважаєте, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив він.

– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повністю переконаний, що у вівторок ваш кінь буде бігти, і прошу вас попередити жокея, щоб він був готовий. Можу я поглянути на світлину містера Джона Стрекера?

Інспектор витягнув із кишені конверт і вийняв звідти фотографію.

– Любий Ґреґорі, ви випереджаєте всі мої бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, мені потрібно щось спитати в служниці Стрекерів.

– Мушу зізнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолінійною різкістю кинув полковник Росс, як тільки Голмс вийшов із кімнати. – Не бачу, щоб із часу його приїзду справа посунулася хоч на крок.

– Принаймні, вам дали слово, що ваш кінь буде бігти, – втрутився я.

– Слово мені дали, – стенув плечима полковник. – Та я волів би коня, а не слова.

Я вже хотів відповісти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить він повернувся.

– Ну ось, джентльмени, – заявив він. – Я готовий їхати.

Один із конюхів відчинив дверцята екіпажа. Голмс сів поруч зі мною, але раптом перехилився через борт і торкнувся рукава конюха.

– У вас є вівці, як бачу, – сказав він. – Хто за ними доглядає?

– Я, сер.

– Ви не помічали за ними останнім часом чогось дивного?

– Та ні, сер, ніби нічого, тільки ось три раптом почали накульгувати, сер.

Голмс засміявся, потираючи руки, чимось дуже задоволений.

– Непогано вигадано, Ватсоне, зовсім незле! – Він непомітно штурхнув мене ліктем. – Ґреґорі, дозвольте звернути вашу увага на дивну епідемію, що вразила овець. Гайда.

З обличчя полковника Росса було видно, які непривабливі висновки він зробив про таланти мого приятеля, зате інспектор пожвавився.

– Вважаєте цю обставину важливою? – спитав він.

– Ще б пак.

– Є ще якісь моменти, на які ви порадили б мені звернути увагу?

– На дивну поведінку собаки в ніч злочину.

– Собаки? Але вона ніяк не поводилася!

– Оце й дивно, – зауважив Голмс.

Через чотири дні ми з Голмсом знову сиділи в потязі, який мчав у Вінчестер, де мав розігруватися кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як і було домовлено, у своєму екіпажі, запряженому четвіркою, біля вокзалу на майдані. Ми поїхали за місто, де була арена. Полковник був похмурий, тримався напрочуд зимно.

– Жодних звісток про мого коня досі немає, – заявив він.

– Сподіваюся, ви його впізнаєте, коли побачите?

Полковник спаленів:

– Я можу вам описати одну за одною всіх коняк, які брали участь у перегонах за останні двадцять років. Мого фаворита, з його міткою на чолі та білою плямою на правій передній бабці, впізнає кожна дитина!

– А які ставки?

– Відбувається щось незрозуміле. Вчора ставили п’ятнадцять до одного, вранці розрив став швидко скорочуватися, не знаю, чи втримаються зараз на трьох до одного.