Артур Конан Дойл - Спогади про Шерлока Голмса

Ми вийшли з вітальні, і в цю мить жінка, котра стояла в коридорі, зробила крок уперед і торкнулася рукава інспектора. На її блідому, худому обличчі виднівся відбиток пережитого жаху.

– Знайшли їх? Спіймали? – голос затремтів.

– Поки що ні, місіс Стрекер. Але ось щойно з Лондона приїхав містер Голмс, і ми сподіваємося знайти злочинців з його допомогою.

– Мені здається, ми з вами не так давно зустрічалися, місіс Стрекер. Пригадуєте, в Плімуті, на банкеті? – поцікавився Голмс.

– Ні, сер, ви помилилися.

– Справді? А мені здалося, що це були ви. На вас було сталевого кольору шовкове плаття, оздоблене страусовим пір’ям.

– У мене ніколи не було такої сукні, сер!

– Ага, мабуть, я помилився.

Вибачившись, Голмс подався за інспектором надвір.

Кілька хвилин ходьби стежкою поміж кущів привели нас до видолинку, в якому знайшли труп. Біля його краю ріс кущ дроку, на якому того ранку місіс Стрекер і служниця помітили плащ убитого.

– Вітру в понеділок вночі не було, – промовив Голмс.

– Вітру – ні, зате йшов сильний дощ.

– У такому разі плащ не закинув на кущ вітер, його хтось туди поклав.

– Аякже, він був акуратно складений.

– Знаєте, а це дуже цікаво! На землі багацько слідів. Бачу, в понеділок тут пройшло багато людей.

– Ми ступали тільки на рогожу. Вона лежала ось тут, збоку.

– Чудово.

– У цій сумці черевик, який був тієї ночі на Стрекері, черевик Фіцроя Сімпсона та підкова Срібної зірки.

– Любий мій інспектор, ви перевершили самого себе!

Голмс узяв сумку, спустився в яму й підсунув рогожу ближче до середини. Потім ліг на неї і, підперши руками підборіддя, почав уважно вивчати потоптану глину.

– Ага? – раптом вигукнув він. – А це що?

Голмс тримав у руках восковий сірник, вкритий таким шаром бруду, що з першого погляду його можна було прийняти за сучок.

– Не уявляю, як я прогледів це, – з прикрістю видихнув інспектор.

– Нічого дивного! Сірник був утоптаний у землю. Я помітив його лише тому, що шукав.

– Як! Ви знали, що знайдете тут сірник?

– Не виключав такої можливості.

Голмс витягнув черевики з торби й почав порівнювати підошви зі слідами на землі. Потім виліз нагору й поповз, розсуваючи кущі.

– Боюся, жодних слідів більше немає, – зронив інспектор. – Я все тут оглянув якнайретельніше. У радіусі ста ярдів.

– Ну, що ж, – зітхнув Голмс, – не хочу бути нечемним і не стану ще раз усе оглядати. Але мені хотілося б, поки не стемніло, походити трохи долиною, щоб краще орієнтуватися тут завтра. Підкову візьму собі в кишеню на щастя.

Полковник Росс, котрий нетерпляче стежив за спокійними та методичними діями Голмса, зиркнув на годинник.

– А ви, інспекторе, будь ласка, ходімо зі мною. Хочу з вами порадитися. Мене зараз хвилює, як бути зі списками учасників перегонів. Мені здається, наш обов’язок перед публікою – викреслити звідти ім’я Срібної зірки.

– У жодному разі! – рішуче заперечив Голмс. – Нехай залишається.

Полковник вклонився.

– Я надзвичайно вдячний вам за пораду, сер. Коли закінчите свою прогулянку, знайдете нас у будиночку нещасного Стрекера, і ми разом повернемося в Тавісток.

Вони попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повільно пішли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонської стайні. Перед нами полого опускалася на захід рівнина, то золотиста, то червонувато-бура від осінньої ожини та папороті. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, ці принади пейзажу не помічав.

– Ось що, Ватсоне, – промовив він нарешті, – наразі облишмо питання, хто убив Стрекера, і будемо думати, що сталося з конем. Припустімо, Срібна зірка в мить злочину або трохи пізніше кудись поскакав. Але куди? Кінь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срібна зірка міг повернутися в Кінґс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полі? І вже, звісно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навіщо їм було красти коня? Вони тільки щось вчують, поспішають утекти: поліції бояться більше за чуму. Надії продати такого коня, як Срібна зірка, немає. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодної. Це поза всяким сумнівом.

– Де ж тоді Срібна зірка?

– Я вже казав, що він або повернувся в Кінґс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кінґс-Пайленді його немає. Отже, він у Мейплтоні. Приймімо це за робочу гіпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив інспектор, висохла й стала твердішою за камінь, але місцевість трохи знижується до Мейплтона, і в тій долині в ніч на понеділок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срібна зірка скакав у цьому напрямку, і нам треба шукати його сліди.