Артур Конан Дойл - Спогади про Шерлока Голмса

– Ваші капці нові, – пояснив він. – Ви їх носите не більше двох тижнів, а підошви, які зараз виставили напоказ, уже підгоріли. Спочатку я подумав, що ви їх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потім помітив біля самісіньких підборів паперові ярлики з назвою крамниці. Від води вони, мабуть, відмокли б. Отже, ви сиділи біля каміна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навіть такого вогкого та холодного літа, яке видалося цього року.

Як завжди, після пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всміхнувся, прочитавши цю думку на моєму обличчі.

– Боюся, що мої пояснення завдають мені лише шкоди, – зауважив він. – Нічим не вмотивовані результати діють на уяву набагато дужче… Ну, готові їхати зі мною до Бірмінґема?

– Певна річ. А що там за справа?

– Все дізнаєтеся дорогою. Внизу на нас чекає екіпаж і клієнт. Їдьмо.

– Хвильку.

Я накидав записку своєму сусіду, забіг нагору до дружини, щоб попередити, що їду, і наздогнав Голмса на ґанку.

– Ваш сусід також лікар? – спитав він, кивнувши на мідну дощечку на сусідніх дверях.

– Авжеж, він купив практику одночасно зі мною.

– І давно вона існує?

– Стільки ж, скільки й моя. З того часу, як побудували ці будинки.

– Ви купили кращу.

– Атож. Але звідки ви про це дізналися?

– По сходах, мій любий Ватсоне. Ваші сходинки дуже стерті підошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, ніж у сусіда. А ось і наш клієнт. Містере Голл Пікрофт, дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, – сказав Голмс.

– Гей, кебмене, – додав він, – хльосніть коней, ми запізнюємося на потяг.

Я сів навпроти Пікрофта.

Це був високий, серйозний чоловік із відкритим, приємним обличчям і світлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий циліндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка із Сіті, насправді так і було. Він належав до тих людей, яких у нас називають кокні [2] Кокні ( англ. cockney) – зневажливо-глузливе прізвисько уродженця Лондона з середніх і нижчих верств населення. , але з них походить стільки прекрасних солдатів-волонтерів, а також чудових спортсменів, як із жодного іншого прошарку англійського королівства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим від природи, але зараз куточки губ чоловіка опустилися, що додало йому дещо комічного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дізнався, аж коли ми сіли у вагон першого класу, і потяг рушив.

– Отже, – видихнув Голмс, – маємо ще більше години вільного часу. Містере Пікрофт, розкажіть, будь ласка, моєму колезі про свою пригоду, як ви розповідали мені, а якщо можна, то й докладніше. Мені також буде корисно простежити хід подій ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дріб’язковою, але в ній є певні достатньо цікаві обставини, які ви, як і я, так любите. Отже, містере Пікрофт, до справи. Я більше не перериватиму вас.

Наш супутник зиркнув на мене, і його очі спалахнули.

– Найнеприємніше в цій історії те, – почав він, – що в ній я виглядаю цілковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зізнаюся, що не міг вчинити інакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нічого натомість, то вийде, що немає у світі більшого дурника, ніж я. Хоч я й не майстер оповідок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерській фірмі «Коксон і Вудгаус» у Дрейпер-Ґарденс, але навесні цього року луснула венесуельська позика (ви, звісно, про це чули) і фірма збанкрутувала. Всі службовці, двадцять сім людей, зрозуміло, опинилися на вулиці. Я працював у них п’ять років, і, коли сталася буря, старий Коксон дав мені блискучу характеристику. Я взявся шукати нове місце, ходив то туди, то сюди, але таких бідолах, як я, скрізь було повно.

Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлінгів на тиждень і за п’ять років заощадив сімдесят фунтів, але ці гроші, як і все на світі, скінчилися. Я дійшов до межі, у мене не залишилося грошей навіть на марки та конверти, щоб відповідати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги різних фірм, але знайти роботу не міг.

Коли я вже зовсім втратив надію, то почув про вакантну посаду у великому банкірському домі «Мейсон і Вільямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомі з діловим світом Лондона, але можете мені повірити: це один із найбагатших і найсолідніших банків. Пропонувати свої послуги можна було лише поштою. Я надіслав їм запит разом із характеристикою без будь-якої надії на успіх. І раптом зворотною поштою отримую відповідь, що наступного понеділка можу приступити до виконання своїх нових обов’язків. Як це сталося, ніхто не міг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляє руку в купу заяв і витягує навмання першу-ліпшу, ось і все. Але, у будь-якому разі, мені пощастило, і я ніколи так не радів, як тоді. Тижнева платня була навіть більшою на один фунт, а обов’язки мало чим відрізнялися від тих, які я виконував у Коксона.